До 25-ліття легалізації УГКЦ в Україні: владика Павло Василик (1926 – 2004)

12693-photo_preview

Владика Павло Василик причащає вірних під час урочистої Літургії з нагоди 1000-ліття Хрещення Руси-України. Зарваниця, 1988 р.

Павло Василик народився 8 серпня 1926 року в селі Бориславка Перемишльського повіту (тепер – Польща) в національно свідомій глибоко християнській родині. Окрім нього, в сім’ї було ще десятеро дітей. Початкову школу закінчив у рідному селі, опісля – навчався в містечку Риботичі, згодом – у Перемишльській гімназії. По завершенню шкільного навчання вступив до Перемишльської Духовної Семінарї, яку з приходом другої радянської окупації було закрито.

В листопаді 1945-го разом з батьками був депортований (репатрійований) до УРСР. Допомагав українським повстанцям медикаментами, за що 1 квітня 1947 року був арештований і засуджений за «зраду батьківщині» та «антирадянську пропаганду» на 10 років «исправительно-трудових лагерей». Ув’язнення відбував у таборах на Уралі, в Челябінській області та Казахстані. 1 січня 1950 року в таборі єпископ Віктор Новиков (єзуїт східного обряду) висвятив Павла Василика на диякона. Відбуваючи покарання, диякон Павло проводив активну душпастирську діяльність.

В 1956 році Павло Василик був звільнений і повернувся на Тернопільщину, де проживала його родина. 18 листопада 1956-го отримав священичі свячення з рук владики Миколая Чарнецького. Впродовж 1956-1959 років душпастирював на Станіславівщині, Тернопільщині, Закарпатті, Львівщині і навіть у Криму, за що зазнавав частих переслідувань. У 1959-му заарештований вдруге. Покарання відбував на цей раз у Мордовії, де в 1960 році зустрів Митрополита Йосифа Сліпого.

З поверненням в Україну продовжив активне пастирське служіння і 1 травня 1974 року отримав єпископську хіротонію з рук владики Йосафата Федорика, ЧСВВ. Як єпископ підпільної Греко-Католицької Церкви Павло Василик ніс людям Боже Слово по Галичині, Закарпатті, Волині, Рівненщині, Хмельниччині, Дніпропетровщині, Одещині, Москві, Ленінграді, Криму, Прибалтиці. У багатьох містах і селах засновував церковні громади. Багато разів у Преосвященного відбирали ризи й літургічні книги, погрожували арештом. А він відповідав: «Заберете в мене ризи, мені нові пошиють. Не даєте нам церкви, а ми маємо сотні, бо кожний дім української католицької родини є для нас церквою».

Наприкінці 1980-х владика Павло став одним з найактивніших борців за повернення прав УГКЦ. 4 серпня 1987 року група українського духовенства та мирян на чолі з владикою Павлом заявила на весь світ про вихід з підпілля. Заяву відповідного змісту було надіслано Святішому Отцеві Івану Павлу ІІ, а її копію – Михайлові Горбачову.

17 липня 1988 року в Зарваниці (на Тернопільщині) з нагоди 1000-ліття Хрещення Руси-України єпископ Павло у співслужінні з багатьма священиками відправив відкрито Архиєрейську Службу Божу, в якій взяло участь майже 30 тисяч вірних.

У вересні 1988 року він був запрошений на зустріч у Москві із чотирма сенаторами США та представниками Верховної ради СРСР. Впродовж 1989-го владика Павло неодноразово очолював делегацію до Москви, вимагаючи від можновладців легалізації УГКЦ.

З виходом Церкви з підпілля наприкінці 1989 року Павло Василик був єпископом-помічником в Івано-Франківську, а з 1993-го – ординарієм новоствореної Коломийсько-Чернівецької єпархії. Помер 12 грудня 2004 року в Коломиї.

Боротьба за легалізацію УГКЦ наприкінці 1980-х рр.

«В тих роках я створив делегацію до Москви. Підготовка тривала кілька місяців, тому що єпископи боялися їхати. Але все ж таки, правда, вирішив поїхати Филимон, владика Дмитерко, я. Зі священиків – Сімкайли, Возьняк Ігор – отець з редемптористів, і отець Сеньків Тарас. Ми їхали з вимогою до Верховного уряду, до Верховної Ради у справах нашої Церкви, легалізації її. Зустріч наша мала бути з Горбачовим, а він був тоді в Китаї. Ми домагалися до зустрічі з Лук’яновим – нам не давали. Я тоді об’явив на свій риск у Верховній Раді голодовку, бо я не знав, чи мене підтримають. На превелике щастя, владики мене підтримали. Про священиків мови нема, бо ті все підтримували. Я боявся за владик, бо могли сказати: ”А ми не хочемо”. Але підтримали. Ми зразу написали заяву про голодування в такій справі, про зустріч з представником Верховної Ради у справах нашої Церкви. І нам дали ту зустріч, але аж на 3-ій день. Ми 3 дні голодували офіційно перед Верховною Радою на Красній площі, де нас фільмували журналісти зі всіх кінців світу. Тоді був симпозіум міжнародної журналістики в Москві».

Про сприйняття легалізації УГКЦ в Україні

«- Владико, як Ви зустріли день легалізації УГКЦ? – То треба ставити питання тим, які не боролися за легалізацію, як вони зустріли. Я її не зустрічав, я за неї боровся і тим жив. І це довів своєю працею, своїм терпінням всім. В мене не було зустрічі з легалізацією. Я її постійно легалізував з хвилі свого священства, з хвилі свого дияконського служіння. Я все її легалізував і для мене тої зустрічі не було. В мене тільки з нагоди тої легалізації, яка вже наступила, тільки подвоїлася праця, я став використовувати кожну секунду для добра Церкви, для розширення нашої Української Греко-Католицької Церкви. Я не міг себе заспокоїти тим, що вистачить нам церква одна на один район. Так деякі владики казали: ”Не треба цього робити, не треба дразнити москаля, бо то гірше пошкодить нашій Церкві”. Так вважали наші владики, котрі священики, підпорядковані таким владикам, ніби дразнення КГБ, бо опісля вони нам не дадуть право свобідно відправляти. На превеликий жаль, таке мислення було. То треба їх запитатися, як вони зустріли, не мене. Бо я, властиво, жив тим духом і Церкву легалізував з першої хвилі своєї душпастирської праці, починаючи від дияконства. Вже давав свідоцтво, що Церква та існує».

“Палітра” з Владикою Павлом Василиком

Ісповідник віри Владика Павло (Василик) 19 років провів в ув’язненнях і на засланні за приналежність до УГКЦ.