Про перехід громади церкви Преображення ГНІХ у Львові в УГКЦ

(Уривок з інтерв’ю з о. Миколою Костюком з Архіву Інституту Історії Церкви УКУ)

Інтерв’юер: Борис Ґудзяк

Місце інтерв’ю: м. Стрий

Дата інтерв’ю: 12 лютого 1993 року

о. Микола Костюк: «… Отець Іван Білик, редемпторист. Може, Ви з ним зустрічалися. І він мені на вухо шепче: «Владика Филимон дуже за Вами шукає. Він має з Вами щось дуже поговорити. А ближче – то така-й-така справа, але то в великому секреті. Завтра, правдоподібно, Преображенка має переходити до Католицької Церкви, і він хоче з Вами переговорити». Я зразу з цвинтаря поїхав до владики Филимона. Владика Филимон каже, що був в мене передвчора отець Чухній. Він вже є католицький, він вже прийняв доповнене свячення від владики Володимира. А сьогодні був у мене недавно такий другий отець Йосиф, і він щойно пішов до владики Володимира, щоби пересвятитися».

Але так вийшло, що я з жінкою отця Йосифа працював на роботі в одному закладі. І я так трошки чув, знав його характер, то я так кажу до владики Филимона: «Прошу владики, я вам гарантую, що він до владики Володимира пішов, но він до нього не зайшов. Він, напевно, вступив до жінки, порадився з жінкою і побоявся. Але будемо бачити, як то буде». Одним словом, владика Филимон дав нам таке розпорядження, щоби ми, я і отець Білик, зранку на годину півдев’ятої пішли під костел Кармелітів Босих і там були.

А такий отець, він зараз служить в Кам’янець-Подільському, а тоді він був просто пан, такий пан Цар Ігор. Він є пов’язаний зі священиками з Преображенської церкви, він дасть нам знати, що ми маємо робити, як ми маємо до того причинитися. Як ми там будемо потрібні, щоб ми щось допомогли, що нам скажуть. Я з владикою тільки то переговорив, вже було трохи пізно ввечері, приходить одна жінка з Голоска і каже: «Щойно отець Антоній оголосив, в суботу вечером під Кармелітами костелом, що завтра зранку нам якусь дають церкву, але яку, де – ми не знаємо. Так що прийдіть на піввосьмої зранку і підемо до тої церкви, яку нам мають дати».

І ми дуже здивувалися всі. Як так? То в такім секреті робиться, тільки ми між собою… Я до сьогодні не міг довідатися, звідки отець Антоній міг про то довідатися… Але тут вже не було що робити. Отець Антоній йде на піввосьмої, а нам сказано йти на півдев’ятої. Як то Провидіння Боже дало! Я скоро поїхав до отця Івана додому і кажу: «Отець Антоній оголосив на піввосьмої зранку, щоби вони там не наробили яких…» Але там була вечером Служба Божа, і він сказав на Службі Божій в суботу вечером. І жінки нам то зразу донесли. Я кажу до отця Івана: «Ходім на піввосьмої зранку і будем бачити, якщо то василіяни хочуть зробити». Знаєте, ми відразу то… в нас вже було таке, що то роблять василіяни, а то робимо ми, то хай собі роблять своє. Але якби щось не так, щось помогти чи застрахувати, то, щоб ми були на місці, бо ми прийдемо півдев’ятої, а вже може бути все по факту. Бо перша Служба Божа починається піввосьмої в Преображенській церкві, ну, за п’ятнадцять восьма.

Ми так і зробили, раненько на піввосьмої ми вже були біля церкви Успення Матері Божої, і вже була група людей, якраз отця Антонія. І ми пішли до церкви. То так було, коли стояли коло Успенської церкви ті люди, а в Преображенці вже почала  правитися перша Служба Божа, що правив отець Чухній, а люди бігали, як ті мурашки. То від церкви до Успенської, то до Преображенської, бігали туди-сюди і не розуміли, що робиться. Просто зібралися там, бо тут Кармеліти недалеко, і там вони зібралися. Ми зайшли в Преображенську церкву з отцем Іваном, людей було досить небагато, навіть півцеркви не було, отак те крило, де він правив, той притвор, що вони були.

Борис Ґудзяк: З якого боку?

о. М. К.: З лівого боку, а якщо зайти до церкви, то з правого боку. І ми не знаємо… Бачу: тих людей наших майже нема. Один з Голоска чоловік був, я його знав, я до нього підійшов і кажу: «Слухайте, кого отець поминав, як почав Службу Божу, за кого молився: чи за папу Римського, чи за кого?» Він: «Я щось навіть не второпав. Не знаю за кого». Я: «Я не знаю, що робити». Але я так відразу до отця Івана кажу: «Якщо отець Чухній на Великому Вході спом’яне Папу Римського, ми зразу одягаймо на себе ряси, фелони і займаймо бічний престіл. Якщо нас вигонять, то хай нас разом гонять. Але хоч одну ще Службу Божу відправимо».

І дійсно, на Великому Вході, вірніше не на Великому Вході, а на проповіді, ні, на Великому Вході він поминає Папу Римського. Бо проповідь він вже говорив по Службі Божій. Він як споминув Папу Римського, ми почали одягатися, в тій секунді вибігає з захристії отець Андрій і той отець Йосиф. Я чому казав, щоб бічний престіл зайняли, бо так в них завжди було в Преображенці: перша Служба Божа справа, друга – зліва, а третя – вже при головнім престолі. Другу мав би правити отець Йосиф. Я кажу: «Я сумніваюся, чи Йосиф перейшов в нашу Церкву, чи не перейшов. Якщо він не перейшов, ми йому не дамо правити Службу Божу, самі відправимо. Якщо перейшов, ми йому відступимо престіл».

Потім вони вибігли обидва і отець Андрій Горак почав кричати: «То ті уніати хочуть нам церкву відібрати, ми її ремонтували, ми її то»… А люди, такі жінки якісь, там стоять, кажуть: «Хто відбирає, що відбирають? Та хто? Та церква на місці». Отець Андрій почав кричати: «Отець Ярослав! Припиніть літургісати, припиніть літургісати!» Почав кричати, а отець собі дальше править, а люди його зразу заціхали: «Та ціхо, прошу отця, що Ви так в церкві кричите». І спокій в церкві абсолютний…

Б. Ґ.: А люди вже зорієнтувалися?

о. М. К.: Та вже зорієнтувалися, але спокійно, ніяких протестів, нічого. Але Службу Божу слухають спокійно. Може, хтось не зорієнтувався, але «Папу Римського» мусили почути, але то таке… Одним словом, за той час, поки він кричав… Люди кажуть: «Хто відбирає?» А він тоді показує на нас рукою і каже: «А во дивіться одягаються в ряси». А ми одягаємося в ряси, ще навіть не поодягали на себе, не позащіпані. Ніхто, правда, нас не зачіпав, не виводив з церкви. Він, певно, думав, що хтось нас візьме попід руки і почне… з церкви виведе. Ми тоді собі спокійно зайшли, де Матері Божої Зарваницької ікона, на ліву сторону, і я собі почав служити проскомидію. За той час приходить отець Йосиф, цілий переляканий, трясеться. Я відслужив проскомидію і до нього підходжу, взяв його за рукав і так кажу: «Прошу отця, чи Ви перейшли до нас чи як Вас розуміти?» А він: «Я дуже боюся, я дуже боюся». – «Отче, я розумію, що Вам тяжко, я Вас дуже прошу, якщо Ви не перейшли, то йдіть додому і нам сьогодні тут не заважайте, зробіться хворим, а місце для Вас в цій церкві є гарантоване. Ми не прийшли Вас звідси виганяти, місце забирати, але сьогодні не будьте нам на перешкоді». – «Та я не проти Вас, та я не проти Вас,» – він так говорить. Ще хвильку постояв і пішов в захристію.

За той час заходять до церкви отець Антоній з нашими фанами католицькими, як ми називаємо, при всій параді. Заходить в святилище, в бічне святилище, де Матір Божа є, ікона Зарваницької Божої Матері, ми вітаємося і починаємо вирішувати, що маємо робити. Отець Чухній править Службу Божу, то ще щойно в половині Служби Божої, то ще досить правити треба. То вже було десь коло «Іже херувими…», а потім аж накінець він говорив проповідь. Ми вирішили, що я буду правити цю Службу Божу, що вже відправив проскомидію, а отець Іван і отець Антоній підуть правити у великий престіл. А, може, ще тут не було отця Антонія, коли ми з отцем Іваном вирішували, що він піде великий престіл займати і там буде правити Службу Божу. Потім він мені каже: «Ви, знаєте, що я таки відправлю цю Службу Божу, а Ви вже правте велику». – «Добре». Вони вже готовляться правити Службу Божу обидва, а я стою збоку. Приходить пан Гель і каже: «Слухайте, що Ви стоїте?» А церква моментально наповнилася людьми, заповнилася так, що вже не перейти. […]

о. М. К.: І тоді пан Гель каже: «Йдіть, бо наша ментальність людей така, що як почують… що, як почнуть православні Службу Божу, зараз повна церква є греко-католиків. То греко-католики, як почують «московського патріарха» та «всіх вас православних християн», то кинуть церкву, кинуть фани і підуть собі геть, і ми програєм тоді. Значить, ідіть, мусите зайняти головний престіл». Я тоді пішов до головного престола, людей було багато, мене, священика, скоро пропустили, а пана Геля ще з якимись там людьми так якось затримались вони, так що я через сулею поки перейшов, то їх не було. Я через сулею сам доходжу до головного престола, до дияконських дверей іконостасу, пробую – а там хтось тримає ззаду ті дияконські двері. Я бачу через ті отвори, бо то різьба, і то видно так трошки через ту ажурну різьбу. Я бачу, що там тримає паламар. Там такий є один сивий, таке сиве волосся має, між іншим, він нам допомагав. Я до нього кажу: «Прошу пана, прошу пана…» А отець Андрій сидить на кріслі біля дияконських дверей… Я щось хочу сказати, а він… я не знаю скільки в мене тільки хитрості взялося, тільки чуть-чуть відкрив двері, а я би голову всадити, як той кіт, бо той кіт, якби голову всадити. Тоді сам, раз – і прослизнув, а перед тим я позичив в отця Антонія чашу, все, всі речі, бо їм там відправив проскомидію на своїй чаші. Я позичив в отця Антонія чашу і пішов до головного престола. Тільки зайшов, сказав їм: «Слава Ісусу Христу!» До отця Андрія, ще так зробив з себе ввічливого і зразу давай правити проскомидію, став, розкладаю чашу, правлю проскомидію, отець до мене підбігає і: «Що Ви робите, що Ви робите, як Ви смієте? То хуліганство». Почав підскакувати. Я кажу йому: «Прошу отця, як я до Вас сюди заходив, то я знав, що Ви мене будете бештати, що Ви будете зневажати, я до того психічно є приготовлений, так що Ви собі, що хочете кричіть, я більше до Вас ні одного слова не обзиваюся, я літургісаю». Так я відповів, так просто, по-наглому. І собі дальше читаю, правлю проскомидію, все інше.

А тоді ще між католиками і православними трошечки трималися, якби сказати, такої етикети, що я правлю проскомидію, і він на то вважав. Бо зараз я не знаю, що би зробили один другому, тепер би Святі Тайни на голову висипали, тепер таке відношення зробилося, а тоді ще ні. Ну, я відправив проскомидію сам, і за той час пан Гель і такий ще отець Василько, він зараз є парохом у селі Польська Рясна під Львовом, то він зайшов так само до захристії з паном Гелем. Він почав там з православними так зразу їх до кутка припирати. Він такий взагалі громогласний голос має, такий відважний, почав їм щось доказувати, він багато тоді допоміг мені морально, те що він був в святилищі. До отця Андрія почав щось доказувати, так що він його відтягнув від мене, що я вже міг собі спокійно правити проскомидію. Я відправив проскомидію, став коло престола, а вже хитаюся з того переживання, вхопився за Євангеліє, так стою. А то година ще щойно якась дев’ята, а ще де одинадцята, а мені треба часу чекати, а проскомидія вже відправлена.

І так за якийсь час, десь через пів години пан Гель каже: «Слухайте, починайте Службу Божу». Я: «Ну, як починати Службу Божу, коли там правиться Служба Божа співана». – «Починайте Службу Божу, бо ми зараз все програєм, тут зараз за хвильку буде поміч з церкви Юра, і вони Вас відгонять від престола». Він тільки мені то все сказав, за якийсь час дивлюся: друга захристія, та ліва, наповняється повно мужчинами якимись, молодими чоловіками, вони одягають на себе дияконські облачення. І я бачу, що то є всі диякони і вся прислуга церкви Юра. Такий диякон Симеон там був, гарний, голосистий, підходить до мене і каже: «Прошу отця, що то таке, забирайтеся звідтам. Тут зараз буде владика літургісати». Я кажу: «Ні! Він вже не буде тут літургісати, то вже є греко-католицька церква».

Він підійшов до проскомидійника, відкрив – і: «Хто тут служив?» А я: «Лишіть, бо то є вже Дари Предложення, Жертва Предложення. Лишіть, вже не маєте права то зачіпати». Він так той Воздух кинув на  чашу, чуть вона не перевернулася, але то вже добре, що він мені то не забрав, бо тепер би відібрав, і я лишився би був без нічого. Я тоді дуже настрашився, бачу, що є вже загроза велика, вони ся сміють, так з дверей на мене дивляться. Я в святилищі сам, Гель збоку стоїть, не знає що робити, а друга захристія, виявляється, була наповнена… Там був уповноважений, там було повно кагебистів, я навіть не знав того. Добре, що мене Бог повів через дияконські двері, а не через захристію, бо я був би попав у руки уповноваженого, вони би мене там нейтралізували і все.

Як потім мені отець Чухній розповів… Я тоді беру відкриваю завісу, зачинаю відкривати Царські Врата, а диякон Преображенської церкви (він зараз перейшов до Католицької Церкви, між іншим, він там так не хуліганив) каже до мене: «Отче, то ще не час відкривати Царські Врата». А я: «Отче диякон, як я зараз їх не відкрию, то я їх вже певно ніде не відкрию». Так пожартував до нього. Я відкрив Царські Врата. Люди вже всі звернули увагу на те, що там правиться Служба Божа, а тут Царські Врата відкриваються. А народу – повна церква, і всі наші, греко-католики, в лице всіх знаю.

І я тоді командую до людей: «Всі мужчини, чоловіки, зайдіть сюди в святилище». Тоді вони один на другого, один на другого, пробираються з-поміж жінок, пробираються і заходять, чоловік, може, з 50 зайшло в святилище. Я кажу: «Беріться всі за під руки і ставайте довкола престола». Вони стали довкола престола, за під руки взялися, то, може, в 2, 3 ряди.

Я люблю взагалі застраховуватися, вже в мене таке є в психіці. Я тоді думаю собі: вони можуть до мене проникнути, щоби мене відтягнути від престола, а вони – ні, вони собі дальше збираються, сміються, жартують. Бачу, що так собі готуються до прориву, що вони будуть прориватися через тих чоловіків до престола, ті диякони всі. Я тоді кажу до жінок: «Всі жінки, прошу підійти до самого іконостаса і клякнути». Всі жінки підійшли так аж до іконостасу вплотну і забили ті дияконські двері попід самі Царські двері і всі стали на коліна.

Я дальше стою і тримаюся за Євангеліє, а вони все одно, бачу по них, що вони були би  проривалися до престолу, але тут приїхала якась телестудія, чи «ей-бі-сі», чи хтось з-за кордону, хтось викликав, чи то Гель когось викликав. І вони почали то телекамерами знімати, наставили на нас мікрофони, і вони, як то побачили, почали ховатися, не хотіли попадати в кадри, почали роздягатися, і за якихось 5 хвилин їх не стало нікого в захристію.

Мені стало легше, і тоді я кажу до чоловіків (ще почекав хвилин 15-20, їх нема): «Станьте на свої місця». Бо я не хотів згіршувати людей, бо, може, і православні скажуть: «О, в церкві що зробили!» Думаю: треба лишити святилище свобідним. Кажу: «Всі можете вийти, стати на свої місця». Бачу – нікого нема. Отець Андрій десь там в кутку заховався, сів. Я попросив води попити, бо вже так мені в горлі пересохло перед Службою Божою. Мені, власне, той паламар подав води. Нині я би того не зробив, бо би я боявся, щоби мене з того не струтили, а тоді чогось я про то не подумав. І я зачав Службу Божу, відправив Службу Божу, то була неділя Царя Христа. Вийшов на казання, сказав проповідь. Ніколи не забуду ті лиця, мені так багато знайомі з хатів, з підпілля, з тих відправ, з костьола римо-католицького. Всі знайомі. Монахинь повно в церкві, народу так напхано, казали, що там було надворі більше ще, ніж в церкві, що до церкви не можна було доступити навіть близько. Казали, що таке на Великдень ніколи не було. Маса-масенна була народу, і всі були за Греко-Католицьку Церкву. Я думаю, якщо ми навіть були би зачали з нами воювати, то вони були би тоді не виграли, бо народ так… Але хто його знає, тоді на священика руку ніхто не смів піднести, або потягнути, смикнути, ще люди мали повагу до священика. Були наші люди і православних не смикали, радше були би вступилися. Були би не зробили тої всієї диверсії. І потім ми то все повідправляли, потім були ще два похорони, мене отой паламар післав…

Ні, то в понеділок було 2 похорони, а неділю ми там вже просто молилися цілий Божий день, увечері ще була якась відправа. […] В понеділок зранку ніхто не прийшов. Ночували багато дуже в церкві, я трохи вночі ходив відпочивати, я не був цілу ніч в церкві. А вночі якраз були там ті перепетії з тим отцем, що я казав, що він не перейшов: притворився хворим, зробив комедії, потім в пресі всяке писав. Так себе опублічив Йосип. Він так потім погано нам робив, той Йосип, таки дійсно. Я так гадав, що він був слабої волі, слабого характеру людина. Він тепер якесь там село має і дальше тримається тої автокефалії, чи не знаю, чого він там зараз тримається.

Потім, в понеділок, я прийшов до церкви, відправив Службу Божу. Отець Антоній відправив Службу Божу. Чи я першу, а він другу. Я вже не пам’ятаю, хто першу, а хто другу. В неділю ще пополудню правив старенький-старенький священик якийсь, він вже таким тихеньким голосом правив Службу Божу. Потім сестри привели дітей до Першого Причастія, якраз на горі Кармелітській  мали сестри дітей, в білих сукеночках вони прийшли, і на тій Службі Божій в того священика старшого вони причащалися перший раз в церкві,  наші діти, як то було колись було.

Ввечері був молебень до Серця Христового. Було повно народу, той народ так гарно співав. Отець Чухній, пам’ятаю, каже: «Боже! Яка віра сильна! Я ніколи не сподівався, що наш народ такий сильний вірою». Він був сильно захоплений тим. А в захристію сиділи православні жінки, вони нас всяко там чихвостили, кляли, обзивали, сварили. В захристії не можна було показатися, там тяжко було, в захристії. В правій там жінки сиділи, а в другій сидів отець Андрій, до нього звечора посходилися всі священики. Прийшов, там такий був у П’ятницькій церкві (його тепер вигнали)… він був тоді обласним деканом. І він до Чухнія каже (мені потім отець Чухній розказував): «Ви осквернили храм, Ви осквернили церкву!» А отець Чухній йому каже: «Від того часу, як Ви прийшли до церкви, Ваша особа, то церква вже тоді стала осквернена». Потім виявилося, отець Чухній каже, що він в святилищі за кивотом мене такими матами крив і казав: «Чекай, ти вийдеш надвір, ти додому не зайдеш, ти загинеш в катастрофі». Тоді отець Чухній мені то говорив, в той же ж день. Отець Чухній дуже боявся, його потім попровадили додому люди. Люди боялися за нього. В понеділок так само – людей повна церква, люди молилися, співали, причащалися. […]