с. Марія Зарваницька Бурба,

Згромадження Служебниць Господа і Діви Марії з Матара

(Сестри Воплоченого Слова) 

Сестра Марія Всіх Святих Фікс

(1 частина)

 

«Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї»

 I.                   Вступ. Духовна донька блмч. Олексія Зарицького

Цього року Українська Греко-Католицька Церква святкує 25-ту річницю виходу з підпілля і бажає віддати честь мученикам та сповідникам віри, які протягом того часу зберігали вірність Ісусові Христу і Його наміснику Папі. З цієї нагоди Церква спонукає пізнавати і розповідати іншим історії тих, досі невідомих людей, які витривали у вірі або померли за неї в часи радянського терору.

Блаженний мученик о. Олексій Зарицький, український священик, депортований у Казахстан, незважаючи на тюрму, погрози смертю, нескінченні відстані, суворість життєвих умов, зумів знайти засоби і способи, щоб опікуватися спільнотами католиків на широкій території СРСР. Завдяки його невтомній праці, люди у різних спільнотах змогли витривати у вірі в роки атеїстичного режиму.

У списку містечок і сіл, в яких блмч. о. Олексій час від часу виконував своє священиче служіння, було м. Бугуруслан Оренбурзької області в Росії. Там існувала спільнота римо-католиків, в основному німецького походження. Однією з найбільш діяльних членів цієї групи була місцева жінка, на ім’я Марія Фікс, яка  продовжувала працю о. Олексія за його відсутності та  протягом багатьох років після його смерті.

 

Марія Фікс так пригадувала арешт о. Олексія:

«У 1961 році отець Олександр був у Караганді, звідки хотів продовжити подорож. По дорозі на станцію його схопили, поставили перед судом і закрили в тюрмі, де з нього знущалися. Від одного судді його посилали до іншого, як Ісуса від Пилата до Ірода і т.д. Його замучили аж до смерті. Перед смертю він бачив Матір Божу, яка його утішила і забрала біль. 30 жовтня 1963 року він перейшов до вічності, де немає ні болю, ні печалі. У тюрмі був один німець-католик з Караганди, який все це описав у листі до своїх близьких, тому це дійшло і до нас».

Після арешту блмч. о. Олексія у Бугуруслані вже не з’являвся жоден священик. Марія Фікс усіма силами намагалася підтримувати християнське життя у місцевих «парафіян»: хрестила дітей, готувала молодь до Тайни Подружжя, спонукала грішників до Сповіді (коли прийде священик), молилася за живих і мертвих.

Після тридцяти років відсутності священика у Бугуруслан приїжджають отці Воплоченого Слова, а з часом і сестри. Марія Фікс виявляє їм своє глибоке і давно приховане бажання стати монахинею. Бачачи богопосвячену душу, сестри приймають її у Згромадження у віці 84 років. Відразу з прийняттям монашого габіту Марія Фікс склала вічні обіти. Як пізніше прокоментував засновник Згромадження о. Карлос Буела: «Вона відбула свій новіціат через усе, що витерпіла. Зберегла віру, жила любов’ю до ближніх. Померла монахинею».

З часом сестри дізналися детальніше про життя с. Марії Фікс. Як виявилось, вона народилася і виросла в Україні. Сталося так, що настоятелька спільноти сестер, що місіонували у Бугуруслані, була призначена магістрою новичок в Україні[1]. На прощання с. Марія Сліз попросила с. Марію Всіх Святих молитися особливо за покликання в Україні. Це було у 1998 році.

На сьогодні, після 15 років життя в Українській Греко-Католицькій Церкві, Згромадження Воплоченого Слова має понад 80 українських сестер. Вважаємо, що таке благословення від Бога було випрошене також і молитвами с. Марії Всіх Святих Фікс.

Тому, маючи перед нею певний борг, хочемо розповісти людям про цю духовну дочку блмч. Олексія Зарицького. Знайомство з Марією Фікс, а через неї – з о. Олексієм Зарицьким, дозволило нашому порівняно молодому Згромадженню[2] доторкнутися духовного багатства підпільної Церкви, фундаменту, на якому ми намагаємося виховувати нове покоління правдивих свідків Христа. Для нашого Згромадження сестра Марія Всіх Святих Фікс стала великим скарбом, яким ми би хотіли поділитися з іншими.

 II.                Біографія сестри Марії Всіх Святих Фікс

6 жовтня 1998 р. Марія Всіх Святих написала лист о. Карлосу Буелі, засновнику Згромадження Воплоченого Слова, що став цінною автобіографічною розповіддю.

«Марія Фікс.

Народилася 28 травня 1912 р. у селі Ельзас[3], Одеської області, Україна. Своє Перше Святе Причастя прийняла 9 травня 1921 р.

 Наша родина була великою, було багато роботи у полі та вдома. У 1930 році наших батьків та всю сім’ю солдати вигнали з хати, не дозволили брати нічого з собою. Ніхто не розумів, що відбувається і куди нас відправляють[4]. Нас пригнали на залізничну станцію, закинули у товарняк і відправили у далеку Вологду, в тайгу.

Там і чоловіки, і жінки виконували однакову роботу. Взимку по пояс в снігу рубали ліс, відрізали гілки. Багато не витримували цієї пекельної праці і голоду, помирали.

У 1937 році, після семи років каторжної праці, мені дозволили повернутися на батьківщину в Ельзас[5], де залишилися мої дідусь і бабуся, а також двоє маленьких сестричок. 16 липня 1937 року я повернулася на батьківщину дуже хвора. Моя стара хвороба загострилась.

Батьківська хата була зруйнована. Від церкви залишились тільки стіни, не було купола, дверей, вікон. Багато людей пропало, ніхто не знав, де вони, і про них не можна було питати. Моє серце заливалося кров’ю від такої жахливої картини.

І ось знову, через два місяці, раненько прийшли страшні часи.

16 вересня 1937 року мене вирвали прямо з ліжка і як дику тварину привели до сільради. Там вже було троє таких, як я, з інших сіл. Потім нас запхали в темну машину і відвезли в Одеську тюрму[6]. Ще через два тижні великий поїзд з в’язнями, серед яких і я, відправився на Далекий Схід в Амурський край. 53 дні тривала страшна подорож. Я була хвора і дуже слабка. Але Господь своєю всемогутньою рукою врятував мене від загибелі.

Ми жили в тайзі в холодних бараках, було дуже тісно, багато хворих. Нас ганяли рубати ліс. Там мені повідомили термін, який я повинна була відбути на каторзі – 8 років, але не в одному таборі. Я повинна була перейти через багато таборів. А через 8 років, якщо Москва дозволить, мене відпустять. Але пройшло 8 років, і я чекала ще один рік і два місяці на звільнення.

14 днів я добиралася до свого нового місця проживання – у Бугуруслан. 9 років, проведених у неволі, не були людським життям, це було пекло на землі. Постійне відчуття смерті, сварки, вбивства – звичайній людині це важко уявити. Я також була не без гріха. Але в колі «вовків» я залишилася жива тільки дякуючи великому милосердю, що мене наповнювало. У момент спокуси я молилася, адже Ісус помер на хресті і за мої гріхи».

Рідна сестра Марії Фікс, Магдалена, зі своїм малим 8-річним сином Антоном переїхала жити у містечко Бугуруслан Оренбурзької області, Росія.

Коли прийшов дозвіл з Москви, Марія хотіла повернутися додому, але вже більше року не отримувала новин від сім’ї. На її листи не відповідали. Їй було дуже боляче через це. Вона не хотіла повертатися до родини, яка, здавалося, вже про неї забула.

Марія розповідала, що дякує одній жінці-католичці, яка наполягала, щоб вона написала мамі. Коли вона декілька разів повторила «Ні!», жінка поставила перед нею папір і заставила написати. Марія каже, що завжди була дуже вдячна цій жінці. Вона написала лист у Бугуруслан і дізналася, що її мама вже жила там, а лист, який вона послала Марії, щоб повідомити про переїзд, десь загубився через якогось знайомого пана, тому ніколи не дійшов до її рук.

Таким чином Марія ніколи більше не повернулася в Одеську область (с.Ельзас), а переїхала в м.Бугуруслан, в дім своєї сестри Магдалени, де жила аж до смерті.

 

«Після довгих пошуків я знайшли роботу прачки в лікарні, де пропрацювала 22 роки. По вихідних ми збирались на спільну молитву вдома. Виїжджали також у місто Похвістнево, 15 км, чи в місто Отрадний. Так продовжувалось два роки до 1958 р. У 1959 р. ці поїздки нам суворо заборонили. У газеті з’явився матеріал якогось відступника від віри, де було написано про нас і про бідного отця Олександра, що ми забиваємо простим людям голову вірою в Бога. На роботі я тепер виглядала, як великий зрадник Батьківщини. На стіні, де висіли фотографії найкращих працівників, колись була і моя. Тепер її зняли.

Головний лікар викликав мене до себе в кабінет і почав кричати на мене на все горло:

–  Ти одна зуміла нашкодити всьому персоналу! Завтра ми зберемо збори і поставимо тебе посередині! Ми будемо читати тобі уривки з наших радянських книг і співати радянські пісні. І ти зрозумієш, що твоя віра – тільки фантазія, зрозумієш, яка брудна пляма на тобі висить, а священик ваш – шпигун. Після зборів ми відправимо весь матеріал в газету.

– Робіть, що хочете, я буду мовчати. Ісус також мовчав перед Понтієм Пилатом. Я можу тільки молитися, щоб Бог простив ваше божевілля.

– Добре, – сказав він розлючено, – я без твоєї волі дам матеріал в газету; не важливо, чи будеш мовчати.

–  Я також можу написати про Вас. Коли отець Олександр відвідав нас вперше у 57-му, він був дуже хворий, і на моє прохання Клемес Мекр і Віктор Франк[7] його відвідали і вилікували.

Після цих слів він замовк і залишив мене в спокої. За спиною він спричинив мені багато зла, я про це пізніше дізналася[8]. Незадовго він поїхав в інше місто і там помер. Пізніше я з жалем пригадувала цього нещасного чоловіка. Я йому все пробачила. Бог суддя, а я тільки молюся за інших, прошу пробачення для всіх заблуканих…

Які прекрасні шляхи Господні! Тепер у нас є церква, і священики відвідують нас, старих і молодих. Господи, захисти їх на важкому шляху…»[9]

 

Завдяки Марії став можливим приїзд спільноти отців Воплоченого Слова у Бугуруслан. Владика Клеменс Пікель, який на початку 90-их часто відвідував це містечко, написав вірним у Бугуруслан, питаючись, чи будуть вони готові утримувати священиків, бо в такому разі було можливим заснування постійної католицької парафії у цьому містечку. Вірні відповіли негативно, бо не мали можливості допомогти священикам економічно. Тільки Марія, як сказав пізніше владика Клеменс, роздумавши, відповіла йому: «Нехай приїдуть священики. Бог нам допоможе». Так була заснована католицька парафія у Бугуруслані.