До 25-ліття легалізації УГКЦ: свідчення Ярослави Людкевич. ГОЛОДІВКА. ч.1

1Ярослава Людкевич народилася 29 листопада 1929 року у Варшаві у свідомій українській родині. Батько, Петро Людкевич, колишній доброволець Українських Січових Стрільців, закінчивши Віденський університет, працював референтом у Рахунковій Палаті у Варшаві. Мати, Текля Людкевич, за професією учителька, виховувала доньку в українських традиціях.

У 1939 році родина переїхала до Львова, де придбала осідлість. Ярослава закінчила школу і у 1947 році поступила на біологічний факультет Львівського університету. Та вже у 1949 році, влітку, була на вулиці схоплена НКВДистами і військовим трибуналом засуджена на 25 років концтаборів за участь в ОУН. Покарання відбувала у сумнозвісному концтаборі «Мінлаг» – в Комі АРСР, у селищі Інта.

У 1956 році, після смерті Сталіна достроково звільнена. Ще 10 років залишалася на спецпоселенні в Інті. Навчалася у Сиктивкарському педінституті на філологічному факультеті. Вільно володіла українською, російською, польською, німецькою, чеською мовами. Зі словником перекладала з англійської, вивчала арабську мову. У 1966 році повернулася до Львова. Працювала лаборантом у котельні, оскільки іншої роботи не могла знайти.

Була громадською активісткою. Із постанням незалежності України включилася у всі можливі громадсько-політичні акції. Зокрема, була постійним учасником піврічної почергової голодівки українських греко-католиків за відновлення УГКЦ в м.Москві.

Важко захворівши, померла у 2000 році. При житті друкувалася у періодиці. Після смерті вийшли окремою книжечкою два видання оповідання «Чудо в Биличах» та два видання збірки оповідань «Вони».

Голодівка

Існує безліч легенд різних народів світу. Сьогодні я хочу розказати одну із них, африканську.

…На стрімкій, найвищій з вершин могутній Дух гір, вітаючи відважних підкорювачів, роздає нагороди. Долаючи численні перешкоди, прямує на гору і відважний юнак. По дорозі добрі духи пропонують йому різноманітні коштовності. Одначе сміливець не зупиняється, вперто прямуючи до найбільшої вершини, щоб отримати найбільшу нагороду – найдорожчу коштовність… І от нарешті мета досягнута – гірський Дух вкладає в руку юнака променіючий, осяйний розкішний самоцвіт незвичайної краси. Переможець радісно збігає вниз, розкриває долоню і … бачить на ній краплини води. Це був звичайний кусок льоду… Як часто у своєму прагненні досягнути примарного щастя, ми долаємо важкі перешкоди, тратимо зусилля, час, і, врешті розуміємо, що досягнуте зовсім не є тим бажаним, до чого ми так прагнули, не є нам потрібним.

Сьогодні в офіційній та неофіційній пресі появилось безліч статей з міркуваннями над причинами бездуховності нашого суспільства. У них першопричиною занепаду моралі вказується монополія атеїстичного світогляду на теренах колишнього радянської імперії. І через те, що ідеологами комунізму релігія була проголошена «опіюмом» для народу, сьогодні, як і у згаданій легенді, суспільство залишилося без духовної основи – без засад християнської моралі – себто з водичкою у руках.

Втрата релігійності позбавила можливості надати підростаючому поколінню необхідний позитивний громадянський заряд, фундамент. То ж вже дуже швидко «сильним мира сего» довелось відступити на ідеологічному грунті від своїх атеїстичних вчень і повернутися до давніх християнських джерел.

Всупереч жорстокості та бездушності атеїзму висувається провідна ідея християнства – любов до ближнього: всемогутня, всеосяжна, вічна.

Зважаючи на ці вітри змін в ідеології, Українська Греко-Католицька Церква, гнана, переслідувана, нищена, заборонена все голосніше і сміливіше заявляє про своє беззаперечне ідеологічне та релігійно-виховне значення. Щораз яскравіше вона розсіває у темряві світло проміння Христової науки, повстає з румовищ підпілля. Довгі роки зневажена можновладними атеїстами, вона зберігала духовність, культуру, традиції нашого народу, незважаючи на увесь свій хресний шлях.

Хід подій останніх років виніс на порядок денний питання легалізації Української Греко-Католицької Церкви, гнобленої протягом десятиліть з усією жорстокістю комуністичної тиранії, так як і її посестри – Української Автокефальної Православної Церкви, котра зазнала репресій значно раніше.

То ж у 1988 р. група ієрархів та священиків УГКЦ заявляє офіційно про свій вихід із підпілля. А в 1989 р. – шляхом переговорів – намагається отримати статус легалізованої Церкви.

Одначе всі намагання виявляються даремними: високопосадові особи не виявляють ніяких ознак прихильності, навпаки зневажливо відмовляють на численні заяви та звернення.

Саме тому у травні 1989-го до Москви вирушає делегація у складі трьох єпископів: Филимона Курчаби, Софрона Дмитерка та Павла Василика і трьох священиків: Григорія Сімкайла, Володимира Війтишина та Ігоря Возьняка для чергової спроби вирішення цього болючого питання.

Кремлівська влада і на цей раз приймає їх зневажливо – для аудієнції призначають чиновника, неспроможного відповісти ні на одне з питань. І тоді владики зважуються на нечуваний в історії Церкви крок протесту – голодівку.

Саме під таким гаслом вся єпископсько-священича делегація виходить на Кремлівську площу. Подія набирає блискавичного розголосу: єпископські відзнаки, священича одежа, плакати, які інформують про мету голодівки – все це притягає увагу багатьох кореспондентів. А ввечері незалежні радіостанції повідомляють про незвичайну подію. Cвященство заявляє про злочинну байдужість та зневагу влади до Церкви.

Присутній на той час у Москві Степан Хмара без вагань долучається до акції, його підтримують москвичі Андрій Ковальов та Анатолій Доценко. І ми четверо разом з владиками та священиками виходимо 19 травня на вулиці Москви.

Очевидно, що віруюча паства в Україні не могла залишитись байдужою до починань свойого духовенства, то ж голодівку протесту підхоплюють численні громади віруючих.

Вже з 21–го травня до Москви стали прибувати українські греко-католики, які в чужому, незнайомому їм місті на повен голос заявили про своє існування. Всупереч глумливим запевненням відповідальних у справах релігії урядових осіб, що УКЦ складається з «трех стариков да еще пяти беззубых баб». – «Ми є!» «Нас п’ять мільйонів», «Поверніть нам нашу Церкву», «Віддайте храми, збудовані нашими предками для нас» – у відповідь голосили плакати вірних.

Перші прибульці, в основному літні люди – селяни з Дрогобиччини та Cамбірщини – ніяковіють у незвичній для себе ситуації. З трудом долають мовний, а головне психологічний бар’єр, боязко стоять на Арбаті під крамницею «Українська книга», намагаючись якнайзрозуміліше пояснити мету акції – вибороти права для своєї знищеної Сталіним Церкви, захистити прадідівську віру та традиції.

Наш головний організатор, лідер, керівник, так його по різному називають, C.Хмара – переходить з краю в край пікету. Як тільки зауважить у когось важку ситуацію, поспішає на допомогу: адже більшість приїжджих пікетувальників погано обізнані з історією Церкви і їм не під силу дискутувати й відповідати на часто підступні питання натовпу, що тісно оточив нас півколом. Та й звідки могли вони почерпнути ті знання, якщо вся інформація про історію та культуру рідного краю, Церкви або замовчувалася, або подавалася радянськими істориками у спотвореному вигляді…

Про Хмару цього не скажеш – за спеціальністю лікар, за покликанням – історик, автор змістовної праці про УГКЦ, член Комітету по захисту прав УГКЦ. Думки формулює лаконічно, змістовно, переконливо. Його слухають уважно, не часто перебивають.

Від першого дня нашого пікету в Москві нас підтримують українці Москви з об’єднання «Cлавутич». Приєднуються до нас, жертвуючи своїми справами, своїм часом. Переносять разом з нами протягом довгих місяців нашої акції злигодні, турботи та невдачі. Травень у Москві видався холодним. Під вечір весь наш гурт аж синіє від холоду, але, нагадуючи хоробрих олов’яних солдатиків із відомої казки Андерсена, мужньо стоїть до сутінків.

23–го прибувають «пілігрими» з Червонограду. Це кадри, вишколені самим Хмарою. З ними нема клопоту.

Тепер нас показна група, настрій відмінний. Відчуваю, що знайомство наше перейде в тривалу дружбу.

Орест Карелін зі Львова – диякон, художник, вчитель, відправляє молебень до Пресвятої Богородиці. Клякаємо просто на бруківку. Москвичі спостерігають за нами здивовано – таке явище для них незвичне. Співаємо гарно, в деяких принагідних наших слухачів – сльози, адже церковна музика для них незвична.

До мене підходить інтелігентного виду старушок.

– Ви Ірина?

– Ні, я Ярослава. – І починається звична для громадян колишнього Cоюзу розповідь.

У 30–х роках батька мойого співрозмовника арештували, а його самого вигнали з дому. Дівчину, з якою він дружив, згодом теж заарештували, так вони більше в житті і не зустрілися…

– Ми мешкали тут, поруч, на старому Арбаті. Я тут виріс, тут прожив найкращі роки свойого життя. І в одну несподівану мить все різко змінилося… Хоч би знати, де батькова могила…

– Ми помолимось за нього, скажіть тільки ім’я.

– Антоном звали, – видавлює крізь сльози старушок, – відходить. Ми розпочинаємо заупокійну молитву.

Ех, долі людські! Скільки горя, скільки крові пролилося!… «Чи довго ще на цім світі катам панувати?»

Сонце вдень пригріває скупенько. В обідню пору повз наш ряд проходить пристойно одягнений чоловік.

– Молодці, молодці ви! Я з Cахаліна. Нас там тисячі таких, як ви… – по обличчю течуть сльози, голос зривається, він відходить…

Мені спазм стискає горло. Але плач на Арбаті – недозволена розкіш. Cкільки-то нашого люду волею-неволею історії нашої неласкавої розсіяно по глухих нетрищах необ’ємної орласто–серпасто–молоткастої…

 Поруч з нами стоять наші обнообрядці: росіяни – греко-католики.

Хоробро відбиваючи атаки, з кожним днем наш гурт росте, набирається досвіду. Але водночас появляються і особи, які намагаються спровокувати натовп біля нас до сутичок, до ворожнечі.

– Вы бандеровцы, убийцы, изменники своего народа, оуновцы, фашисты!

Іноді ситуація стає загрозливою.

Від першого дня акції з нами пікетує москвич, українець за національністю, журналіст «Радіо Свобода» Анатолій Доценко. Доценка можна сприймати, можна не сприймати, можна з ним погоджуватися, можна сперечатися, єдине, чого не можна – пройти повз нього байдуже.

Cпостерігаю «жанрову» сценку: Анатолій розповідає про нашу Церкву, про митрополита Андрея Шептицького, зокрема, як він у період війни, сам наражаючись на смертельну небезпеку, рятував євреїв від смерті. Натовп слухає уважно. Модно вдягнена літня дама насуплено, з явним невдоволенням, прислухається. В ході розповіді її обличчя розгладжується, ясніє, врешті підходить і подає Толі руку: «Ну, молодой человек, желаю вам успеха». За її прикладом підходять інші слухачі…

Представників «Пам’яті» на нашу сторону важко прихилити. В якийсь момент без причини накидаються з кулаками на Доценка. Спільними силами відбиваємо напад.

25-го травня розпочинає працю з’їзд народних депутатів. Приїжджають яворівці з о.Зеленюхом і перед самим готелем «Росія», де розквартирована більшість депутатів, розпочинаємо молебень. На Арбаті міліція ставиться до нас толерантно, але перед готелем наші справи значно гірші. Всевладарюючі міліцейські посіпаки намагаються прогнати нас з площі. Однак пікет вперто продовжує стояти і молитися, збираючи біля себе значне число зацікавлених. На нас спрямовані об’єктиви відеокамер, численні фотоапарати.

Під кінець тижня спецвідділ силовиків знову намагається прогнати нас, застосовуючи фізичну силу. В хід ідуть гумові кийки, стусани, декількох чоловіків заштовхують у міліцейський фургон. Літню Надію Добуш молодий переодягнений спецназівець звалює з ніг, жінка падає, розбиває до крові коліна. Іншу пікетуючу, Оксану Гумен, кидають на землю і волочать за ноги, з наміром теж запроторити в машину. Натовп не залишається байдужим і Оксану відбивають. Москвичі обурені, дехто подає свої дані для позову в суд. От тобі і перебудувалися, «вот тебе, бабушка, и Юрьев день».

Через декілька годин пікетувальників відпускають і наша праця продовжується. Перебуваємо на ногах по 16–18 годин на добу. Ранками вперто стоїмо біля готелю. Від полудня до вечора – на Арбаті. Опісля для своєї агітації використовуємо передвиборні мітинги, переважно на просторому стадіоні в Лужниках.

Не зважаючи на виснаження, ніхто не нарікає, хоча у багатьох ноги розпухли так, що доводиться ходити в домашніх капцях. «Ми для того і приїхали, щоб помучитись за нашу Церкву знали, на що йдемо, тільки б від цього користь була!» – простосердечно відповідають.

Хмара намагається використати всі можливості, щоб надати акції якнайбільший резонанс Звертається до представників різних держав, до міжнародних установ з проханням вплинути на позитивне вирішення нашої проблеми радянським урядом. Анатолій Доценко майже кожний день передає в ефір повідомлення про нашу акцію. Найзичливішим до нас українським депутатам Ростиславу Братуню, Юрію Cорочику не вдається на з’їзді дорватися до трибуни, а на депутатський запит відповіді не отримано… Використувуємо московські мітинги. Вручаємо заяви і звернення у справі Церкви найбільш впливовим депутатам – покійному вже тепер Андрію Cахарову, Борису Єльцину, Алесю Адамовичу, Тетяні Заславській. Вони часті гості міських мітингів.

Кореспонденти неформальної преси продовжують виявляти серйозну зацікавленість нашим питанням. А в червні нашу акцію підтримують численні українські громади за кордоном: в Чікаго, Мюнхені, Відні. Іноземна преса переповнена інформацією про голодівку українських греко-католиків. Зате московський уряд з РПЦ-ієрархами воліє відмовчуватись. Ніхто з них нас «не чує, не бачить». Чує зате простий люд та сприймає нас дуже тепло. Кожноденно приходять вже як старі, добрі знайомі. Допомагають дискутувати, співчувають, дехто виявляє бажання прийняти наш обряд.

– Чому, – питаємо, – адже ваша Церква не переслідується? – Власне тому, – звучить відповідь, – Якщо ваша Церква піддається гонінню, значить Вона дійсно справжня, справедлива, Христова.

Як сумно жити в державі, де еталоном порядності є заборона урядом тієї чи іншої організації, чи й думки…

Московське літо вирішило нас втішити. Почалися спекотливі дні. Доводиться обливатися холодною водою, в роті пересихає. Дехто змушений підтримувати сили серцевими засобами. Проте скарг, як і перше, не чути. Тепер маємо постійну охорону в особі наглядачів з КГБ, які навіть не приховують своєї функції. Стоять, прислуховуються, інколи вступають в розмову.

В ході бесіди один із них кидає Хмарі репліку: «Якщо б ви відмовились від Шептицького, вам було б легше добитись своєї мети». З острахом, здається цілу вічність, чекаю на відповідь. З глибини пам’яті випливає маєстатична постать Митрополита з піднятою для благословення рукою. Постать людини, яка ще за життя, знехтувавши всіма земними благами, так легко йому, багатому аристократові, доступними, присвятила все життя служінню покривдженого недоброзичливими сусідами народу. Сміливо мав би отримати сан святого! «Ніколи!» – з притиском відрубає пан Cтепан. Полегшено зітхаю. Добродію Хмара! Ви сьогодні захистилися на ступінь безкомпромісного громадянина, палкого патріота України!».

Мітинги Москви збирають доволі показне число людей. Хоча для багатомільйонного міста ця цифра мізерна. Суспільство ще сонне, байдуже. На шляху до демократії робить тільки перші несміливі кроки.

Врешті нами зацікавилася, як можна було сподіватись, і офіційна преса. «Московские новости» надрукували коротенький репортаж молодої журналістки Марини Вдовіної. Відтепер про українських греко-католиків все частіше можна довідатись із сторінок преси, поки-що здебільшого неформальної. «Гражданское достоинство», «Експрес хроника», «Гражданский референдум», «Демократический союз», «Вестник христианского Информцентра». В 31 номері «Московских новостей» з’являється стаття «Два мнения». Як видно із заголовка побудований допис на контраргументах двох авторів. Один із них – представник партапаратного клану і мислення – трактує УГКЦ в дусі традиційної радянської фальсифікації. Тим часом московський науковець Cергій Філатов, його опонент, дає обгрунтовану відсіч псевдонауковим випадам служителя державної Церкви.

Також і священики Істинної Російської Православної Церкви не тільки співчувають нам, але й стоять з нами в пікеті. Виступають у наш захист на мітингах, подають інформацію про нашу Церкву в свою пресу.

Трагічні події на світовій політичній арені знаходять відгомін в серцях українських греко-католиків, наших пікетчиків. Після кривавого погрому 4–го червня на міській площі Тянь Ань Мінь в Пекіні, вчиненого комуністами над безборонними демонстрантами демократами, громада наших вірних відправляє перед китайським посольством панахиду за полеглих. Пекінці не християни, загиблі швидше за все були атеїстами, одначе вони полягли в боротьбі за людські права. Значить обов’язок християн скласти за них Богові молитву.

В липні наша громада влаштовує торжественний похід до стін Данилівського монастиря, де організовує відправу за невинно страченУою в роки революції царську сім’ю. Царат ніколи не був прихильним до України, не приносив Україні нічого доброго. Але дике знищення безборонних людей, тим більше хворих дітей царської сім’ї, абсолютно віддалених від політики, в душі кожного християнина викликає обурення та жаль. Цей настрій і відчувається в нашому заупокійному богослужінні.

Згодом – пікет перед резиденцією «його величності» Пімена. До нас виходять представники духовенства. Наскрізь упереджені, неприязні. Але з нами наш «штатний» фотограф Андрій Ковальов та й ще дехто з кореспондентів, тому й доводиться зважати…

Чернечий одяг монахинь притягає до себе загальну увагу, фотографують нас безперервно. Більше всього зупиняються біля молоденької монахині. Бідну дівчину замучують питаннями, у більшості безглуздими, примітивними, на кшталт: як може молода дівчина повністю зректися земських утіх? Ну, ті літні, що стоять поруч – то нехай, але для чого нехтувати молодістю?

Сестричка працює медсестрою в реанімаційному відділенні туберкульозної лікарні, де під час чергування трапляються по два, а то й більше смертних випадків. І я думаю, що тим нещасним жертвам недуги легше відходити з цього ненайкращого зі світів на руках саме сестри, променіючої добротою, любов’ю до ближнього та християнським всепрощенням. Достеменно переконана, що відродження релігії відбудеться і завдяки численним чернечим згромадженням з їх благородною місією нести у світ розраду та допомогу страждучим…

Оскільки про ланцюгову голодівку постійно інформує «Cвобода», всі наші земляки: чи ті, хто живе тут, у Москві, чи хто приїжджає по справах сюди, або й просто приїхав, намагаються приділити нам хоч якусь дещицю уваги. Спілкування з нами для них – ніби ковток свіжого рідного українського повітря. Нас просять національну символіку, цікавляться подіями в Галичині. З релігійної тематики розмова переходить на історичну, політичну. Утворюються окремі групи, що дискутують вже незалежно від нас.

Серпень проходить більш-менш спокійно, якщо можна вважати спокоєм шестигодинні безнастанні суперечки чи роз’яснювання, стоячи з плакатом в руках. Але ніхто нас не проганяє, і за те Слава Богу.

З’їзд депутатів не приніс сподіваного результату. В душу закрадається думка, що наше перебуваня в Москві може продовжитися аж до від’їзду Горбачова до Риму…

Що ж, якщо потрібно, постоїмо. Тільки б не втратити шансу на перемогу розпочатого владиками заходу. Господи, до Тебе шлемо благання! Допоможи!

До Москви приїхали представники Християнсько-демократичної партії з Австрії. Нас запрошують на зустріч у посольство. Після постійного гамору московських вулиць якось аж незвично знайтися в комфортних, затишних апартаментах, з інтелігентними, зацікавленими у нашій справі людьми.

У цей час московські християни створюють у себе таку ж ХДП. Запрошують на установчу конференцію і нас. Організатор партії Александр Огородніков – давній знайомий Хмари, завжди приязно відноситься до проблем УГКЦ. Ось прибуло декілька священиків в рясах, між ними і наш знайомий отець із Новосибірська, дуже симпатична людина. Вже третій рік безробітний – не захотів владі доносити на своїх парафіян. В результаті позбувся парафії. Мріє заснувати Російську греко-католицьку Церкву у Новосибірську. Вже й набралася доволі показна громада бажаючих прийняти обряд, чекають тільки на позитивний результат для УГКЦ.

«Ми побудуємо нашу Церкву на фундаменті жертовних ваших мучеників, – з лагідною усмішкою говорить отець Борис, – не хочемо бути безбатченками. Чекаємо на легалізацію УГКЦ.» Чого вартує московський Cинод – він переконався на власному досвіді. Таких, як він, прихильників РГКЦ знаходиться дедалі більше.

А прогресивна преса продовжує знайомити читачів з нашим питанням. Початкові коротенькі інформації переходять у доволі широкі репортажі і вже на початку вересня Віталій Коротич власноручно вручає нам новенький екземпляр «Огонька» з розлогою статтею Георгія Рожнова «Это мы, Господи!»

У зв’язку з наростанням політичних подій, Хмарі доводиться час від часу залишати Москву – в Україні його присутність тепер просто необхідна. Даємо раду самі, як можемо.

На початку вересня поповзли чутки, що Арбат, цей московський Гайд-парк – місце виступів, диспутів, зборів, виставок картин, сувенірів для продажу, самодіяльних концертів – словом, віддушина для спраглих можливістю спілкуватися без цензури, а також наш притулок, – буде закриватися на прохання навколишніх мешканців, яким начебто набрид цілоденний галас. Враховуючи, що основна частина житлових будинків на Арбаті віддавна покинуті мешканцями, виникла підозра, що рішення міської ради в основному націлене проти нас.

Побоювання підтвердилися. Вже незабаром, п’ятнадцятого вересня під’їхав до нашого пікету міліцейський фургон і, грубо штовхаючи, дебелі молодці, вириваючи нам з рук плакати, заштовхали всю групу в машину, відвезли у відділок і протримали там майже до півночі. Шістнадцятого процедура повторилася. Сімнадцятого (це була субота) до нас вийшли з телекамерою канадські журналісти і ми під їх прикриттям простояли три години. У неділю влада в життя Арбату не втручалася, зате в понеділок ми отримали своє з відсотками. В хід були пущені кулаки, кийки, а декому дісталося ще й у відділенні. На додаток двом пікетувальникам, протримавши їх у «холодній» аж до ранку, наклали штраф. Провину сформулювали, як «принадлежность к запрещенной Церкви»… Виходить, що незважаючи на 52 ст. наче б то діючої Конституції, є ще й заборонені церкви у нас… А ми, в простодушині своїй вважали, що Закон існує для всіх, що він діє.

Так, чи інакше, появлятися на Арбаті не було сенсу, було очевидним, що чим ближче наближається поїздка Горбачова до Ватікану, тим озлобленіше намагатимуться прогнати нас з Москви, щоб хоч частково приглушити питання УГКЦ, яке вже отримало голосний міжнародний резонанс.

Залишився поки-що тільки один вихід – при Божій допомозі та під опікою наших знайомих депутатів від новоствореної Міжрегіональної групи тинятися вулицями Москви, в основному поблизу готелю «Росія».

І потягнулися нестерпно довгі, виснажливі, під холодним дощем та снігом два останні місяці нашої акції.

Далі буде…