До 25-ліття легалізації УГКЦ: свідчення Ярослави Людкевич. ГОЛОДІВКА. ч.2

Частина 1.

2Бог дав хрест, і Бог дав силу пронести його до завданої мети. В період підсиленого гоніння до Москви приїхав відомий правозахисник Анатолій Ільченко – жертва радянської психіатрії вже в часи перебудови. І відразу, поряд з особистим клопотанням, дуже активно включився в акцію захисту УГКЦ. Ми домовились, що мусимо нагадати про себе людям доброї волі в різних країнах світу. То ж Ільченко домовляється про аудієнцію в тому, чи іншому посольстві. Вночі ми складаємо до народу тієї країни відозву, у якій розказуємо про нашу Церкву, її історію, про сталінську заборону у 1946 році, гоніння на неї. А в кінці висловлюємо єдине прохання: просимо про молитву. Ставлення до нас у посольствах дуже різне: від чемно-офіційного у посольстві Канади, професійно-зацікавленого у посольстві CША, невимушеного – у посольстві Франції і дуже теплого, сердечного, який нам виявило присутнє в Москві духовенство Італії, запросивши на прийом до посольства всю нашу групу. Італійські священики з непідробленим співчуттям розпитували про життя в Україні, про наше минуле в роки страшного терору. І вже під кінець розмови один із отців ствердно кинув: «Так, це правда, що ваш нарід безмежно багато вистраждав».

У той важкий для нас час зовсім випадково довідались ми про перебування в Москві українського священика з Бразилії отця Брайєна-Колодійчука. Отця призначили для відправляння Богослужінь та обслуговування згромадження сестер матері Терези. Ці сестрички самовіддано трудяться в московському Домі перестарілих. Виконують майже непосильну для жінок фізичну працю, обслуговуючи близько трьохсот важконедужих старців. На кожну монахиню припадає в день обійти по 10–15 повністю прикутих до постелі хворих. Сестрам важко спілкуватися, вони майже не володіють російською мовою. І тільки велика самопожертва та християнська любов до ближнього допомагають їм долати всі труднощі. То ж після року жертвенної праці чернеча громадка здобула належне визнання прогресивних кіл Москви.

Для нас значення спілкування з доброчесними дітьми матері Терези перевищувало межі людських цінностей. Після оскаженілої нагінки міліції та спецназів, що чудово замінили історичне ЧК, у тихій скромній чернечій обителі ми переставати бути загнаним звіром, ми знову ставали людьми. Досить було глянути на о. Брайєна-Колодійчука, на його обличчя, променіюче пастирською любов’ю до ближнього, взаєморозуміння, бажання допомогти нам у здавалось би безвихідній ситуації, як незвідана сила сходила на нас. Після Літургії, яку отець відправляв по суботах та неділях у нашому, греко-католицькому обряді, ми виходили сповнені нових сил, надії та рішучості довести розпочату справу до кінця.

Cам отець Брайен, ще зовсім молодий священик, високої ерудиції, пристійний, веселий, у поведінці нічим не відрізняється від своїх світських ровесників. Як хотілось би бачити наше молоде духовенство на такому високоінтелектуальному рівні. Годі бо жадати від нової священичої когорти, яка здобувала теологічну освіту в умовах більшовицького підпілля, де страшно було тримати вдома переписаний від руки конспект і суміщати студії з державною працею, а не раз і з турботами про сім’ю, рівня знань, який дають найкращі західні теологічні університети, в яких мав можливість студіювати отець Колодійчук.

Залишається тільки побажати молодому поколінню отримати від Бога ласку освіченості, знань, розуму, і, звичайно державності, бо на даному етапі нашого національного розвитку нам цього дуже не вистачає.

Для монахинь отець відправляє Службу в римо-католицькому обряді англійською мовою – мовою спілкування цієї благородної громадки Милосердя; для нас чистою українською мовою у греко-католицькому обряді.

А в Москві вже справжня зима. Наші доброзичливці радять нам тепло вдягатися, не стояти довго на пікеті, щоб не захворіти. Холодно, дуже холодно, проте нарікань, як і перше, не чути.

З України долітають щораз тривожніші вісті. Після жандармського погрому, вчиненого у Львові на початку жовтня над безборонними людьми (за який досі ніхто не поніс покарання), провокатори взялися до інших засобів досягнення своєї мети: до релігійної, а, точніше, міжконфесійної провокації. Користуючись з необізнаності мешканців Галичини не тільки в історії Церкви, але й релігії, почали поширюватися проти УГКЦ дикі плітки, вішаючи на неї ярлики польської запроданки, лякаючи віруючих новим приєднанням до Польщі. Тобто створили відому ситуацію: оббріхуй, розділяй і владарюй.

Маючи на увазі храм Преображення Господнього у Львові, де отець Ярослав Чухній разом з парафіянами перейшли в лоно греко-католицької Церкви, офіційні засоби масової інформації зобразили подію як свавільне захоплення чужого майна. То ж нам ставлять у вину ще й грабіжництво та непослух, незважаючи на факт, що храм збудований вже в 19 ст., коли православ’я в Галичині, а особливо у Львові, практично не було.

Так, у Львові є одна православна церква з минулого століття – це храм св. Георгія, парафія російської православної Церкви, але ніхто з українських греко-католиків не має до неї найменшої претензії, так як і до молитовних домів баптистів, до синагог чи вірменського храму. Хто будував, той нехай і користується: система розкулачування не варта наслідування…

На додаток УАПЦ, відроджена не на своїй історичній території, а саме у Львові, в особі її ієрархів виразила недвозначно вороже ставлення до своєї гнобленої посестри УГКЦ. І дуже дивно, що священик отець Ярема, сам колишній питомець Львівської греко-католицької семінарії, навмисне перекручує історичні факти, кидає між вірних тінь незгоди, забуваючи, що в довоєнні роки між цими двома релігійними громадами не було ніяких непорозумінь. Навпаки, як митрополит Шептицький, так і митрополит Огієнко – справжні патріоти та високої культури душпастирі – завжди старалися зблизити і знайти можливість співдії обох Церков-посестер.

Але наріканням справи не виправити, єдине, що нам залишилось – терпеливо пояснювати свою правоту й добути останній місяць побуту в Москві.

На середину листопада запланована велика акція: з України прибуває декілька більших груп. Стаємо у два ряди біля готелю «Росія», а оскільки з нами два священики, розпочинаємо молебень до Матері Божої. І хоча мете мокрий сніг, отець Ярослав Лесів та отець Михайло Низькогус вдягають ризи й усі разом урочисто стаємо до молитви. Нас більше сотні й нас ніхто не зачіпає, не проганяє. Охоронці порядку лише скоса позирають на нас.

 Після обіду йдемо до резиденції Пімена, де останнім часом ми є частими гістьми. До нас виходять священики РПЦ. Розпочинають розмову, наскрізь неприязну, демагогічну, словом, без взаєморозуміння.

Після ночі, коли більшість з нас ночує на вокзалі – розмістити таку велику групу на квартирі просто неможливо, і так покотом сплять на підлозі квартири, гостинно наданої нам московськими господарями, а декілька осіб навіть примудряються спати на долівці у ванній – сходимося знову перед готелем. А опісля вже з отцем Низькогусом мандруємо в Останкіно до телецентру. Перед головним будинком – велетенська площа. Тут можна знімати сцени-картини баталій. Неподалік озерце. Влітку тут напевно дуже гарно, але зараз мете сніг і люди не дуже тепло вдягнуті. Тож треба поспішати, щоб домогтися дозволу на зустріч з працівниками «Погляду».

Місія виявилася безуспішною – чиновник, закостенілий реакціонер, явно бажає нас позбутися. Але поки ведуться з ним переговори, на площі вишикувався ряд вірних, у кожного в руці плакат, в середині отець, наша сестра Олімпія з іконою Богоматері, друга ікона Cерця Ісусового в руках літньої жінки. І вся громада під свист завірюхи співає греко-католицький гимн.

Поволі з будинку почали висовуватися голови цікавих, опісля нас почали фотографувати з вікон. І не встигли ми доспівати пісню до кінця, як вже на площі з’явився юнак з відеокамерою. Обідня перерва збільшила кількість зацікавлених з яких більша частина відверто співчуваючих нам. Міліція, яка надійшла, виявилася з одних країв з нами. На завершення отець Низькогус бажає капітану міліції дослужитися чину генерала й через недовгий час ми залишаємо телецентр і проводжаємо на вокзал наших від’їжджаючих.

У Москві залишається невелика групка людей. Перед нами тиждень до від’їзду Горбачова у Ватікан. Важкий напружений тиждень.

– Нас мало, – жартує Анатолій, – зате ми злі!

Це правда, ми вже не такі терпеливі, як півроку тому. Не такі вразливі, як весною. Ситуації, які раніше псували настрій, тепер викликають у нас насмішку, а то й кепкування. Повсякденне вуличне спілкування з «різношерстною» аудиторією виробило в нас внутрішній опір, вміння швидко реагувати, формулювати думку, чітко, обгрунтовано відповідати. Водночас, поряд з цим, ми залишаємось людьми, яких легко розчулити проявом звичайної людської доброти та співчуття.

Пізнього холодного вечора до гурту наших слухачів підійшла молода, скромно вдягнена дівчина. Невеличка, щупленька, майже дівчатко. Уважно слухала, дещо перепитувала. Очевидно з нашим питанням знайомилися вперше. Незабаром відійшла, бо поспішала на вечірні заняття. І як були ми всі зворушені, коли наступного дня Катя, так її звали, принесла нам повну торбинку булочок.

– Беріть, – припрошувала, – вони свіжі, ще теплі, пригощайтесь, будь ласка. Адже ви позамерзали, так важко стояти на холоді, хоч теплих булочок поїжте…

Пояснюємо їй, цій ще майже дитині, що як знаходимося на акції голодівки, то їсти нам не можна.

– Ну, то візьміть з собою, може скоро доб’єтеся результату й поїдете додому, то буде вам на дорогу…

Дякуємо їй. Даруємо образочок на спомин, а вдома молимося за її здоров’я. Яка гарна людська сутність, поки її не торкнеться іржа брехні, лицемірства, шахрайства!

Останні дні пікету проводимо біля воріт старовинного Данилівського монастиря. Cтоїмо, а вірніше переступаємо з ноги на ногу: мороз не дає спокійно стояти. Біля нас проходить старенький священик у вилинялій рясі, підбадьорює, благословить. Інший, дуже похилого віку старець, якого підтримують під руки два юнаки, має на голові клобук з написом «сохрани, заступи, благослови», кланяється нам і ми відповідаємо шанобливим поклоном. Хлопці підводять його до машини, допомагають сісти; одежа на ньому старенька, машина явно чужа, найнята: видно не в розкошах живе, зате скільки тепла, багатства в доброті очей, в усміху! Якби ж то люди простягнули нарешті до себе руки взаєморозуміння, руки любові!

На свято Михайла, 21 листопада, йдемо під резиденцію Пімена, де ще недавно пікетували разом з групою студентів, учасників студентського форуму в Москві. Щоразу нас тут зустрічають дуже неприязно, намагаються доказати неправильність нашої позиції, несуттєвість, неправомірність наших вимог, необізнаність в історії. Хоча й самі не висувають ніяких контраргументів, окрім пихатого, самовпевненого заперечення, притаманного російському православ’ю ще з часів Івана Грозного: «нет и быть не может!». Одначе на цей раз святкові «ковбаса та чарка» – все-таки церковне свято – зробили свою справу, то ж сварка нас минула.

Cтоїмо, тупцюємо. Поруч з нами під стіною скоцюрбилися три бабусі з Підмосков’я: пікетують бідолахи ще з квітня, домагаючись повернення свойого душпастиря, переведеного всупереч волі парафіян в іншу парафію.

– Ми не маємо стільки грошей, як наш новопризначений священик, який заплатив за призначення в нашу парафію, а на одне прохання тут ніхто не зважає… Мабуть, їх правда. Газета помістила невеличку статтю про них. Одна пора року зміняла іншу. Й голодівку тримали старенькі, одначе, патріархія великої турботи до долі своїх вірних не проявила…

Ніхто у той день не встрягав з нами у суперечки, нікому не було до нас діла – важливіше чекало всіх за святковим столом Пімена. То ж влаштувавши невеличкий тут таки на вулиці концерт з релігійних співів, наша громадка розійшлась домів. Нас минали блискучі чорні «Чайки», елегантні «Волги», ряд інших машин, перед якими резидентський сторож раз у раз люб’язно відкривав ворота. Промайнула повз нас заклопотана компанія з величезними, незважаючи на зимову пору, букетами квітів. Інша, з господарськими торбами, вщент перевантаженими наїдками та напитками, теж намагалася якнайшвидше добратися до резиденції. Як видно, свято Михайла згуртувало тут біля себе паству не зовсім аскетичну… Що ж, всякому своє!

Знову стіни Данилівського монастиря, звідки нас, грубо лаючись, намагається прогнати моложавий прислужник. Пробігає повз нас, на хвилю зупиняючись, і середнього віку віруючий, читає плакати. Раптово його прориває: «Проклятые униаты!» І дивлячись прямо у вічі, розлючено кидає: «Вот сейчас пойду, помолюсь, а потом буду возвращаться – горло перережу!». «Ото віруючий», – розгублено кажуть наші пікетувальники.

Одні проганяють, інші просять принести світлину митрополита А.Шептицького та Й.Cліпого. Як видно, і тут немає одностайності думок…

Після Данилівського знову дім єпархії. Ввечері з жалем проводжаємо домів тернопільчан – скромні сердечні люди, терпеливо, без нарікань, переносять всі злигодні. Щасливі, що можуть прислужитися спільній справі, рідній Церкві.

Болить серце за наш віками поневолений, ошуканий злісними сусідами нарід. Скільки сил для його визволення покладено на вівтар Вітчизни, а ще скільки жертв доведеться скласти, щоб велетень-наймит став господарем на свойому полі, в свойому домі…

Листопад закінчується; 24–го, «в піку» брехливим оскарженням, вирішуємо підійти до будинку ТАРC з вимогою припинити брехливі наклепи на українських греко-католиків. Готуємо відповідні плакати. Опівдні «в розсипну», щоб уникнути звинувачення у проведенні недозволеного мітингу, стаємо біля входу в установу.

Атмосфера ТАРCу проясняється надзвичайно скоро. Через декілька хвилин «чиновник» пропонує нам забиратися геть, а через півгодини з’являється вже добре знайомий міліцейський фургон і нас трьох силоміць заштовхують в машину. Люба Демус вириває мене з рук міліції. Але сили нерівні… Підіймаємо крик, міліціонер здавлює мені горло й через декілька хвилин ми опиняємось в «холодній» – слідчому ізоляторі московського райвідділку міліції. А невдовзі наше товариство доповнює наш безкомпромісний сміливець Анатолій Ільченко. Анатоль – жертва радянської псевдопсихітрії. Вже в часи перебудови карався три роки в спецпсихтюрмі за національні переконання. Ще й досі над ним висить «спецдіагноз» шизофреніка, своєрідний вид радянської кріпаччини. Вимагаємо перекладача. Привозять доволі симпатичну жінку, як виявилось, з представництва Ради міністрів УРСР у Москві, і ми пояснюємо їй суть своєї справи. Слухає з явним співчуттям. Нас чотирьох відвозять до суду і з нами перекладача.

Суддя, дізнавшись про діагноз Анатолія, викликає психіатра. На виклик до суду прибуває спецбригада. Лікар молодий, спершу насторожений, але в ході розмови Толя називає декілька відомих в медицині прізвищ, з допомогою яких вдалося вирватися з рук гебешників в білих халатах, розмова стає менш офіційною і бригада з миром від’їжджає.

Ми просимо суддю, до речі, земляка із Харкова, призначити суд наступного дня, незважаючи на вихідний. І ранком нас судять: оголошують попередження. Після миролюбної вже розмови розходимося домів. Присутня на суді журналістка, виявляє непідроблене захоплення нашою стійкістю.

Чи не парадоксально, що одній частині суспільства ми видаємося злочинцями, іншій – героями, а по суті ми – жертви людоїдної, фанатичної в своїх цілях системи, жертви законів, давно викинених на смітник в нормально організованому суспільстві і збережених в нашій нещасній країні виключно завдяки прищепленому страху й покорі суспільства, паралізованого зграєю авантюристів…

Можливо, з Божою допомогою всезростаюча громада ентузіастів виведе з важким зусиллям, того паралітика-велетня з роздоріжжя історії на путь праведну…

Після оголошення про вимушене припинення акції збираємось до від’їзду. Після Літургії, яку відправив отець Брайєн у греко-католицькому обряді, монахині влаштовують нам маленьку вечірку, робимо спільні знимки, обмінюємось адресами, жартуємо, але на очах сльози: «як чорна хвиля поєднала нас, так нас і розлучає чорна хвиля»… Милі хоробрі чернички! Як вміло, без зайвих слів ви прикрасили фінал перебування ваших підопічних. За неповні три місяці знайомства ми звикли й полюбили одні одних, виявили однодумність, взаєморозуміння.

 З важким серцем збиралися ми до від’їзду: скільки ж бо разів наші пікетувальники при від’їзді з Москви просили нас: «привезіть нам легалізацію нашої Церкви». Ці слова звучали, як благання…

До поїзду нас проводжають наші «діти Арбату», милі, віддані, незабутні московські наші співвітчизники!

І знову гіркота прощання, поцілунки. Невимовно прикро залишати цих добрих українських дітей на чужині, відірваних від рідного джерела, від України, що змушені тинятися пасербами в пошуках кращої долі…

Останні слова прощання, поцілунки; поїзд рушає. Прощай, Москва!

Долаючи відстань, вперто наближаємось домів.

Перемелюються невеселі думки: стільки поривань, стільки горіння, і все внівець… За час піврічного перебування в «храмопрестольній» затрачено немало коштів й зусиль, а легалізації, як не було, так і нема… Даремні старання… Дорогою молимося: «Господи, змилуйся над нашим народом, над нашою мученицькою Церквою! О, Пречиста, не опускай нас!»

Тернопіль, Золочів, Красне. Ось і Підзамче. Наші супутники – солдатики-новобранці – допомагають нам вийти з речима в тамбур.

– Cтоять з прапорами, – зауважує Люба Демус.

Не розуміємо чому така урочистість? Виходимо з вагону. До нас кидаються з обіймами, нас вітають, обнімають, цілують, простягають квіти і повідомляють: 28–го листопада, коли ми були в дорозі, вийшло офіційне повідомлення про дозвіл реєструвати греко-католицькі громади. Хоч не те, за що йшла боротьба, але дещицю з тих вовчих зубів все-таки вирвали! Господи, Всемилосердний Боже! Хвала Тобі! З небес простягаєш Ти Свою милосердну руку і в темноті безнадії зблискує проміння ласки Твоєї,

Пішою ходою всі разом йдемо до Преображенської Церкви, де нас теплим словом зустрічає отець Ярослав Чухній.

Яка благодать, яка розкіш після всіх митарств знайтися в цих дорогих старовинних стінах, які збереглися в споминах ще з дитячих часів малих літ!

Падаю на коліна: «Всемилостивий Боже! Ти призначив мені нелегкий життєвий шлях – нехай збудеться воля Твоя! Все витерплю, все винесу! Тільки з’яви ласку нашому багатостраждальному народові! Недаремно ж стільки невинної крові пролив наш добрий нарід, захищаючи святі ідеали Церкви та Вітчизни! Дозволь і жнив дочекатися, добрих жнив!» Припадаю чолом до кам’яних плит долівки і звідкись беруться несподівані сльози, як весняний дощ, стікають по обличчі – сльози печалі й радості.

Поволі виходимо з церкви, прощаємось, роз’їжджаємось по домівках.

…Проминув рік. А радше пролетів, підхльостуваний динамікою суспільних подій, де кожен день вносить значні зміни, вписує все нові й нові сторінки в нашу історію, одним порухом викреслюючи, відсіюючи старе, зайве, шкідливе.

Чи зробили ми своєю акцією корисний вклад для відновлення нашої Церкви та для народу? Не нам судити. Одне тільки незаперечно: там, у чужині, намагаючись принести добре зерно для засіву всенародної ниви, ми були однодумцями, незважаючи на різницю в освіті, становищі чи навіть національності. Ми відважилися на протест і крок за кроком вчилися діяти для позитивного завершення нашої справи, для добра благословенної України! А те, що в людей видається нездійсненним, в Божих руках, у Божій всемогучості обов’язково здійснюється!