ДОКУМЕНТ
Декларація єпископату Української Греко-Католицької Церкви про неканонічність Львівського псевдособору 1946 року
м. Львів, 29 травня 1992 року
Деклярація неважности “Львівського синоду” 1946 року
Божественний Спаситель оснував одну святу соборну апостольську церкву. У цій церкві наші предки прейняли християнську віру за святого Володимира, коли ця Церква була одна і неподільна, тобто коли вона перебувала в повній єдності з Римським Архиєреєм, Наступником Cв. Апостола Петра. У такій католицькій єдності знаходилась Українська Греко-Католицька Церква в Західній Україні після останньої світової війни, маючи свого митрополита і єпископів, які з’єднані з особою Вселенського Архиєрея, правили і пасли по-вірене їм стадо.
Цю єдність намагався зірвати Львівський збір, що безправно назвав себе «собором», яким він не був і не міг бути, бо в ньому не брав участи жоден із єпископів УГКЦ, які в тому часі були ув’язнені, а присутність деяких священиків і мирян не вистачає для важности і правосильности правдивого собору, тим більше, що їх участь була вислідом чистого насилля безбожної світської влади.
Насилля над УГКЦ засудив Вселенський Архиєрей Пій XII у своїй енцикліці «Орієнталес Омнес» з 23 грудня 1945 року. Потім цей же Пій XII став знову в обороні нашої страдальної Церкви в своїй Деклярації з 15 грудня 1952 року. Подібно теж недавно Папа Іван Павло II своїми заявами з 19 березня 1979 року і 7 лютого 1980 року, а також з нагоди святкування 1000-ліття Хрещення Київської Руси, дав до відома цілому світові, що Українська Греко-Католицька Церква існує і живе.
Римський Апостольський Престол, отже, не одноразово ствердив неканонічність і неважність-недійсність Львівського псевдособору 1946 року та нап’ятнував цей історичний обман. Українська Греко-Католицька Ієрархія завжди теж осуджувала цей насильний і незаконний акт і проповідувала всім людям доброї волі про страждання своєї Церкви на рідних землях. Хоч довгі десятиріччя вона була змушена провести в катакомбах, вона не заломилася і не вмерла, а вийшла з довголітнього підземелля ще більше загартована і скріплена у вірі й любові до Бога і свого народу. Тому, ідучи слідами своїх попередників, ми, єпископи Української Греко-Католицької Церкви, вперше зібрані на Синоді в Архикатедральному Соборі св. Юра у Львові після стільки десятиліть переслідувань і гонінь, у тому самому місці, де перед 46 роками був скликаний Львівський псевдособор, зібрані кругом Блаженнішого Мирослава Івана Кардинала Любачівського, цим заявляємо всім членам духовенства, чернецтва й усім нашим вірним в Україні і на поселеннях та перед цілим світом, що собору чи синоду нашої Церкви, на якому вона зривала б свій святий зв’язок з Римським Апостольським Престолом, ніколи не було, і що так званий «Львівський собор 1946 року» не мав і не має нічого спільного з нашою Українською Церквою, яка була і є вірним членом Христового Таїнственного Тіла – Вселенської Церкви, якою видимим Головою на землі є Святійший Отець Папа Римський – Наступник Святого Апостола Петра та Намісник Господа нашого Ісуса Христа.
Тому ми, єпископи УГКЦ, зібрані на цьому Синоді, ще раз осуджуємо цей псевдособор і заявляємо його неканонічним і недійсним.
Дано в Львові при Архикатедральному Соборі св. Юра.
29 травня 1992 року Божого
† Мирослав Іван Кардинал Любачівський, Верховний Архиєпископ Львова.
† Володимир Стернюк, ЧНІ, Архиєпископ, Титулярний Маркіянополя.
† Филимон Курчаба, ЧНІ, Титул. Абриту, Помічник Архиєпископа Львова.
† Юліян Вороновський, ЧОС, Помічник Архиєпископа Львова
Публікується за вид.: Світло 7-8 (Онтаріо 1992), с. 249.
Відео-сюжет на Zik-TV “Псевдособор на Святоюрській горі” (2012).
Коментарі дають Олег Турій, проректор з наукової роботи УКУ і завідувач кафедри церковної історії, та о. Андрій Михалейко, директор ІІЦ.