Мрійники, які зробили неможливе: Інститут Історії Церкви святкує 25-ліття

Інститут Історії Церкви, який мав займатися вивченням «живої історії» Української Греко-Католицької Церкви в часи переслідувань радянським режимом і стати структурною складовою майбутньої богословської академії і університету при заснуванні мав усього двох працівників, а приміщенням слугував один стіл у видавництві “Свічадо”. Але попри відсутність зовнішніх ознак поважної дослідницької структури і схвалення ширшого оточення, Інститут отримав найцінніше – Боже благословення. Про унікальність структури, без якої не існувало б Українського католицького університету говорили 17 жовтня на конференції, присвяченій 25-літтю Інституту.

Відкритість до діалогу та якість – основа, на якій формувався Інтситут

Все розпочалось з ініціативи владики Борис Ґудзяк, який, ще не будучи висвяченим, приїхав з США в Україну у 1992 році і став ініціатором створення Інституту на кошти від гранту.  Зі слів владики, ще з початку у Інституту була дуже чітка концепція, яка лягала на ширший план майбутнього університету: Інститут мав зайнятися підпіллям, тисячолітньою українською, церковною історією, і стати складовою богословської академії, а згодом і університету.

Інститут мав бути і церковним проектом, визнавати церковну ієрархію, але одночасно стати мережевим і мати готовність входити у вивчення вузьких дисциплін. А об’єднувати ці дві площини повинна була якість.  “Те, що ми робили, ми старалися робити добре. І мірилом якості були не лише ми, але й найвищі авторитети у тих чи інших напрямах з різних країн, з якими ми співпрацювали, – розповідає Борис Ґудзяк. – Коли ми перекладали мою книжку на українську мову, то присвячували по дві години на одну сторінку і переклад тривав аж шість місяців. У цій книзі ми відстоювали такі терміни як “тяглість”. Сьогодні це слово звичне для нас, але його не існувало. Також провідний київський перекладач переконував, що не можна вживати слова “спільнота”, бо це полонізм. Але ми були принциповими у малому і боролися за це слово, бо  розуміли, що “громада” – не те, що ми маємо на увазі, адже воно означає людей, які перебувають в одному місці, тоді як “спільнота” – це ті, хто мають спільну думку”.

Якість, відкритість до різних поглядів, до діалогу, стали запорукою роботи Інституту, а одним із перших проектів стали записи живих історій представників УГКЦ в часи підпілля. І знову старалися робити цей проект максимально професійно. “Пригадую, як ми чотири місяці готувалися, перш ніж піти на розмову до перших оповідачів. І, думаю, оповідачі, бачачи серйозне ставлення до їх історії, починали довіряти і віддаватися на сто відсотків”, –  зауважує Борис Ґудзяк.

“Жива історія” – реалізована можливість зберегти унікальні свідчення людей

Проект “живої історії” вразив і Олега Турія, який сьогодні є директором Інституту історії церкви, а на той час вже займався дослідженням церковної історії.

“Коли я довідався про проект усної історії, для мене як для історика, це було щось фантастичне, бо цей проект дозволяв вивчати минуле, говорити з людьми, які вже належать до цього минулого, але які одночасно ще живуть поряд з тобою. Для мене було особливо цінно бачити історії людей підпілля, отримати документи тут в Галичині із таємних архівів партій, – розповідає Олег Турій. – Проект інтерв’ю з людьми, які вийшли з підпілля, дозволив зберегти те, чого могло просто не існувати, що могло залишитися в індивідуальній пам’яті людини, і тому для мене цей проект став потребою, обов’язоком перед тими людьми, які мали що розказати”.

З того часу пройшло 25 років плідної роботи, проектів, опублікованих видань та конференцій, одна із найважливіших серій конференцій у 1990-х роках – “Берестейські читання”, які відбувалися у вісімнадцяти містах України.

“Це команда мрійників, яка сформувалася на початку 90-х, мала дуже конкретні проекти і я думаю, що Господь був дуже щедрим, що звів людей з різних середовищ, але на дуже сильній основі”, – додає Олег Турій.

25-ліття Інституту – це “святкування гірчичного зерна, яке хоч і вмерло, але дало багато плоду”

Віце-ректор УКУ  Мирослав Маринович зауважує, що святкування 25-ліття Інституту – це “святкування гірчичного зерна, яке хоч і вмерло, але дало багато плоду” і все, що ми бачимо, – це плід тих перших зусиль, які йшли від перших працівників Інституту: “Проект усної історії є надзвичайним, бо він зберіг пам’ять. Зараз важко подумати, що було б, якби не було Інституту, адже стільки свідчень врятовано, що стало надзвичайним духовним і науковим здобутком”.

Як перспективу розвитку Мирослав Маринович пропонує дві думки: “По-перше, пам’ять ми зберігаємо для того, щоб на ній будувати, а не для того, щоб просто зафіксувати. І оскільки це передовсім науковий Інстистут, не варто розраховувти тільки на працівників, але й заохочувати молодих науковців за межами Інституту опрацьовувати ці матеріали. Можливо, заохоченням мають бути стипендії на такі дослідницькі проекти. І, переконаний, що гроші знайдуться, якщо буде сильна, обгрунтована концепція. По-друге, оскільки сьогодні ми живемо у світі наративів, оповідей про людські історії, і маємо у Інституті надзвичайне багатство людських історій, які вимагають уваги не лише академічної, наукової, але також просвітницьо-публіцистичної, варто виводити розповіді, які мають письменницький характер на інший рівень, пропонувати їх, можливо у дещо іншій, доступнішій формі, ширшому колу читачів”.

Підготувала Оксана Левантович

Фото: Олександр Ласкін

Фотогалерея