12 листопада 2019 року Інститут історії Церкви та кафедра церковної історії провели у парковій аудиторії Центру ім. митрополита Андрея Шептицького відкритий семінар професора Нотр-Дамського університету (США) о. д-ра Юрія Аввакумова на тему: “Суперечлива спадщина ‘Флорентійського екуменізму’. Церковні унії минулого і майбутнє українського унійного християнства”.
Доповідь о. д-ра Юрія Аввакумова складалася з двох частин: перша, більша, стосувалася розгляду історичних подій пізнього Середньовіччя, переважно XV ст., пов’язаних із Флорентійською унією 1439 року. Друга частина, значно коротша, і радше публіцистична, заторкувала окремі деталі цієї історії, які доповідач намагався показати в дещо іншій перспективі як такі, що мають значення і для сьогодення.
Спершу о. д-р Аввакумов представив порівняння двох уній – Флорентійської 1439 року і Ліонської 1274 року. Він наголосив, що стосовно першої з них існує “розмаїття оціночних суджень”, проте “в середовищі серйозних учених існує консенсус щодо головного здобутку Ферраро-Флорентійського собору, а саме того, що на ньому вперше в історії латино-грецьких стосунків на офіційному рівні відбулась тривала змістовна дискусія, на рівних умовах, між західними та східними богословами стосовно питань, що розділювали латинян та візантійців”. Доповідач підкреслив, що це була суттєва зміна в порівнянні з розумінням значення собору папами ХІІІ ст., для яких Ліонський собор 1274 року був “лише декоративним заходом, скликаним задля урочистого затвердження приєднання греків до Римської Церкви”.
Для розуміння такої кардинальної зміни о. Юрій далі зосередився на передумовах Флорентійської унії, а саме: “Великому західному розколі” 1378-1417 років та виникненню руху конциліаризму, який був покликаний подолати цей скандальний розкол, що й сталося на соборі в Констанці у 1414-1417 рр. Хоча соборові отці намагалися закріпити вищіть рішень собору над владою Римського архиєрея, проте конфлікт навколо конциліаризму між папою Євгенієм IV і Базельським Собором призвів до того, що в 1438-39 роках папа і отці Базельського собору взаємно екскомунікували один одного. Собор, перенесений папою Євгенієм IV спершу до Феррари, а потім – до Флоренції, увінчався укладенням унії, якій передували боголовські дискусії між латинськими і грецькими богословами. Отець д-р Аввакумов також виокремив постать одного з провідних діячів та богословів Базельського собору – хорватського домініканця Йоана з Рагузи (сучасний Дубровник), або Івана Стойковича.
З джерел та документів виникає образ освіченої, мудрої та глибокої в духовному та інтелектуальному сенсі людини, поміркованого богослова-конциліариста, який розумів та шанував роль папства, але віддав перевагу соборному вирішуванню питань. Показово, що практично всі греки, що згадують про свої зустрічі з ним під час його подорожей до Царгороду задля перемовин стосовно унії, – навіть ті, хто не був схильний до участі в Базельському соборі та й до унії з латинянами взагалі – відгукуються про Йоана з Рагузи з повагою та симпатією.
Далі доповідач констатував, що з кінця XVI ст. в римо-католицькому середовищі аж до ХІХ століття відбулося майже повне винищення конциліаризму, адже за цей період не було скликано жодного собору. В минулих двох століттях відбулося лише по одному собору (Перший Ватиканський та Другий Ватиканський собори).
Отець д-р Юрій Аввакумов поставив перед слухачами кілька проблем для призадуми:
Вважаю, що вже давно прийшов час, нашим богословам та історикам змінити парадигму та серйозно замислитися над значенням для нас західного конциліаризму, над тим, як він співвідноситься зі східною ідеєю соборності, та над тим, як можуть унійні церкви сьогодні, об’єднати зусилля із римо-католицькими прихильниками реформ зберігаючи власну ідентичність, власний голос та власну позицію.
На завершення він підкреслив:
Спадщина “флорентійського екуменізму” насправді є суперечливою – саме тому, що Флорентійська унія, фактично, санкціонувала тріумфальне просування папістської, монархічної моделі управління церквою. Водночас у Флорентійській події були і справжні здобутки: головним з них є, на мою думку, визнання цінності культурної, літургійної та богословської спадщини східної церкві та ідея співіснування різних обрядів – а під словом “обряд” слід розуміти, у сьогоднішньому сенсі, “культуру” – в єдиній вселенській Церкві.
Після доповіді відбулася жвава дискусія, в якій взяли участь директор Інституту історії Церкви д-р Олег Турій, директор Інституту релігії і суспільства Павло Смицнюк і науковий співробітник о. Роман Фігас, докторант диякон Василь Гаранджа, науковий співробітник ІІЦ Світлана Гуркіна та викладач і співробітник Духовно-Пасторального відділу УКУ о. Ігор Пецьох.