Зустріч

Після початку моєї праці в Інституті історії Церкви восени 1997 р. у найближчій до приміщення інституту авдиторії відбувалися збори. Там я, мабуть, уперше побачив Ігоря. Але розговорилися ми вже дещо пізніше. Це було у Львові на вул. Словацького, де ми всім складом інституту очікували Бориса Ґудзяка. Як пригадується, це було перед його уродинами у нього в помешканні – ми хотіли зробити йому несподіванку. В той вечір, коли господар дому повернувся і побачив повну хату людей, на даху сусідньої (через вулицю) кам’яниці появився Петро Дідула і саксофоніст, який грав «Feelings». Але це було трошки пізніше. Перед тим було чекання. Чекаючи ми з Ігором розговорилися. Говорили тоді про «альма матер», про історичний факультет, студентські роки, врешті-решт, про наші наукові зацікавлення – про попередні два століття. З часом наше спілування переросло в багаторічну і щиру дружбу, часті зустрічі, розмови про науку і про життя.

 

«О»!

Не раз ми сиділи з Ігорем поруч в Історичному архіві у стінах давнього Бернардинського монастиря, заглиблюючись у таїну минулих століть. Фахівець, на відміну від новачка, працюючи з джерелами, вже має логічну думку, що ж він хоче знайти, яку гіптезу верифікувати – і дуже часто якесь мовби шосте чуття, що шукана звістка таки трапиться в тому чи іншому масиві архівалій. Так було й з Ігорем. Купи архівних справ у нас на столі були великі, але свою гору справ він швидко переглядав, опрацьовував і з шафи читального залу, яка на своєму віку пропустила крізь себе стільки всілякої давньої премудрості, діставав наступну добірку документів. Вдивляючись у манускрипти, роблячи чергове відкриття, Ігор з виявом дитячої, наївної і безпосередньої радості раз-у-раз звучно вигукував: «О!»

 

«Йоанівський корпус» і смак меду.

Ігор був легкий на підйом. Якось ми домовилися, що їдемо в Унів, де в той час проходила Літня богословська школа – побути, подивитися, послухати. Раненько ми зустрілися на автостанції на Личаківській і за якийсь час були вже в Уневі. У цій школі вже вчилися двоє дівчат з Інституту – Наталя Сеньківська і Наталя Дмитришин. Коли ми зайшли в монастир, якраз тривало заняття: о. Тарас Барщевський щось оповідав на тему Нового Завіту – чи не про Йоанівський корпус. На школі був і Максим Яременко з Києва, якого з Ігорем лучили дружба й наукові зацікавлення. Ігор уже не вперше брав участь в Унівській школі. Здається, він був там і попереднього року. І ця школа стала дуже важливою для його духовного зростання як християнина і для розвитку його вміння осмислювати багатство церковних джерел з духовної перспективи. Ігор любив і прагнув учитися, пізнавати щось нове. І це йому вдавалося. Були також і школи OBTA, літня італомовна школа… А тоді ввечері, після занять неподалік брами монастиря ми підсіли з Ігором до Донати Бобрик – опікунки школи і її слухачів – та ласували монастирським медом.

 

З молитвою під 140 км/год….

Людей гуртують спільні подорожі. Така подорож була і в нас – поїздка в Литву на конференцію, присвячену історії Василіянського чину. Було це в пам’ятному 2004 році між другим і третім турами президентських виборів. З Інституту, крім Ігоря, там були я, Світлана Гуркіна і Наталя Дмитришин. До нас приєдналися також двоє аспірантів: Олег Дух та Андрій Павлишин (обоє – дослідники історії Церкви, чоловічого та жіночого монашества). На уківській машині по добрих білоруських трасах віз нас світлої пам’яті п. Володимир Кіт. Він любив швидкість. Тому ми як його пасажири особливо ревно молился в дорозі. На конференцію в Шауляї з Польщі прибули Анджей Ґіль і Вітольд Бобрик – теж з когорти істориків, з якими зустрічатимемося дедалі частіше, маючи спільні зацікавлення з історії Церкви. Після Шауляя символічним актом стало відвідання Василіянського монастиря у Вільнюсі. Давні мури та келії, які знали ще св. Йосафата, дуже промовляли до Ігора. До цього монастиря він неодноразово повертався потім як невтомний, сумлінний і натхенний дослідник. Втомленим і враженим подорожжю українським історикам під кінець бальзамом на душу став «Ризький бальзам» у гостинному домі п. Алдони Васіляускене…

«Cmentarz nieoparkaniony»

Досліджуючи богословську освіту в ХІХ століття, в австрійську добу, я мало що знав про попереднє XVIII століття. Тому я дуже вдячний Ігорові за залучення мене до набору документів генеральних візитацій, бо ж ця робота значно розширила мої обрії. В одному з протоколів візитатора я прочитав, що в такій-то парафії цвинтар коло церкви не мав паркана – був, як там писалося, «нєопарканьони». І ця фраза в’їлася мені в пам’ять. Зустрічаючи Ігоря, я промовляв її як гасло, і це викликало на його обличчі щасливу усмішку або й гомеричний регіт. Згодом «гасло» про «cmentarz nieоparkaniony» я вже чув і від Олега Духа та Андрія Павлишина. Ігор любив допомогти і словом, і ділом, і навчити, і порадити. А що в багатьох архівах, бібліотеках etc etc він встигав побувати задовго до нас, то його допомога й порада були безцінні. У 2002 р. з ініціативи й за сприяння о. Бориса Ґудзяка ми з Надією Роднєнковою поїхали на семінар до Санкт-Петербурга переймати досвід тамтешніх архівістів. А про те, щоб ми мали там де жити, подбав Ігор, який і там уже встиг побувати й познайомитися з петербурзькими архівістами й архівними колекціями. А під час одної з поїздок працівників Інституту в Кам’янець-Подільський та Хотин ми мали екскурсію по печері, теж зорганізовану з Ігоревої подачі, через його колегу-краєзнавця.

 

«Иерархическая драбина»

Людина надзвичайно компанійська, Ігор мав неабиякий талант оповідача – хай про що він оповідав: чи то про армію, чи про сім’ю, чи про роботу. Він умів зацікавити, створити добрий настрій, прихилити до себе людину. Він умів також легко, дотепно покепкувати і з себе самого. Якось він оповідав про свій виступ на одній міжнародній конференції у Москві, де йому забракло російського слова у фразі «иерархическая лестница». Він затнувся на якусь секунду, але не розгубився і виголосив: «иерархическая драбина»!

 

Атмосфера свободи

Працюючи над докторською дисертацією, Ігор постійно радився із своїм науковим керівником – академіком Ярославом Дашкевичем. Попри постійну наполегливу працю над собою та чудове орієнтування в темі, Ігор не переставав дивуватися ерудиції Дашкевича який, перечитуючи ті чи інші уступи з праці, коментуючи ті чи інші теми, раз у раз питав, чи знає Ігор таке-то дослідження, таку-то бібліографічну позицію, сипав з голови прізвищами і датами – словом, щедро ділився тим, що знав сам. Не раз Ігор визнавав, який значний вплив на його наукове зростання мала та атмосфера академічної свободи, що існувала у Львівському відділенні Інституту української археографії під керівництвом Ярослава Дашкевича. Цінність академічної свободи Ігор засвідчував усім своїм життям, де б він не працював. Так само й надзвичайна скромність наукового керівника передалася його учню. Втім, орім скромності, Ігор мав і міцний внутрішній стрижень, готовність коштом власного часу, праці, зусиль і здоров’я обстоювати ті цінності й переконання, які він сповідував, і жити відповідно до них. Була в нього й велика людяність, постійна готовність допомагати друзям, колегам, студентам, знайомим і незнайомим.

Кир Йосиф (Мілян) на недільній проповіді 27 грудня 2020, віддаючи данину вдячності Ігореві, запевнив, що він гідний бути в списку отців українського християнства з огляду на його свідчення віри і працю над піднесенням поваги українського християнства та Київського хрещення.

Сталася важка, трагічна втрата для Церкви, для науки – і для Церкви домашньої, для Ігоревих найближчих, бо Людина, яка ще недавно бігала Львовом, дихала на повні груди, любила, будувала плани, слухала студентів, читала дипломні – вже на лоні Авраама. 

Вірю, Ігоре, що тепер Ти дивишся на нас із Неба своїми добрими примруженими очима, молишся за нас, грішних, і щиро усміхаєшся. 

 

Ярослав Глистюк