АУДІО: свідчення о. Володимира Сеньківського про ламання штучних стереотипів у радянських таборах і про збереження людської гідності

 Інтерв’ю з о. Володимиром Сеньківським від 05.03.1993, м. Львів / Архів ІІЦ, спр. 299.

То вже було після смерті Сталіна, 1953 рік. Як вже Сталін загинув, нас на етап всіх взяли: зняли номери з нас, і ми вже їхали, і по дорозі, як ми їхали, то ми читали… По дорозі, як ми їхали, я нагорі, звичайно, сидів, і бачив всі ті написи: ”Берия – злейший враг”, ”Берия – агент международного империализма” і так далі (сміється).

Переїхали ми до Омська. В Омську я був на різних роботах. Був я вже там не бухгалтером, а вже працював. Там будували великий нафтоперегінний завод. З Чехословаччини перевезли всю апаратуру і там мали встановити її. І ми ходили на різні роботи. Дуже тяжко було в Омську, – в 10 разів гірше, як в Ольжерасі, бо там – вітри. Як ми були в Межиріччі, чи в Ольжерасі, то там морози до 40 градусів доходили, але без вітрів. А тут – мороз з вітром, то просто невиносимо було.

Як ми там ходили копати рови, то земля така була тверда, що коли ми кіркою били, то вона відскакувала, як від гуми. Я, звичайно, був невеликий робітник, і з мене користі великої не було. В нас були такі огрівалки. Я більшу частину пересиджував в огрівалці.

І як я одного разу сидів в огрівалці, прийшла десятник, молода дівчина. Вона закінчила будівельний технікум, і її призначили на роботу. Але вона почула про нас, що ми такі злочинці, що ми на 3 метри скачемо, що забиваємо людей, і ті всі номери, і числа, що є на нас, то кількість забитих, то вона відмовилася піти до нас на роботу. Її призначили до лагеру політичного, а вона відмовилася. І каже: ”Ліпше ви мене забийте, як я маю згинути  від рук тих бандерів, таких страшних”.

І то не тільки вона. Вони повірили в це все. А як з нас зняли номери, ми вже були звичайними, – такі, як всі лагерники. Вона то розказувала, і я сам це чув від неї, що переказую Вам. Вона каже: ”Як я прийшла до вас, і як я побачила, що біля столової є об’ява: хто загубив шалик, нехай піде в такий то барак, і там до такого чоловіка зголоситься, – то для мене було щось незрозуміле. Як, щоб хтось віддав шалик?! Та вкрасти можна!” Вона ж цілий час була в тих лагерях злодіїв, жуліків, а тут… Але коли вона вже познайомилася, дізналася, які ті люди були, то каже: ”Як вони нас обманювали!”

* * *

І там я зустрівся знову з Гумельовим, який зробив мені колись дуже велику послугу, бо взяв мене в контору. А в лагері був такий закон: «один день кантовки – 10 лет жизни», – то я зберігав своє життя завдяки йому. А я йому не міг нічим віддячитися, бо посилки ще не діставав. А тут я знову стрінувся з ним, – він вже працював тоді в КВЧ[1]. Там він був десятником, а тут був в КВЧ. Він мав справу з книжками, з журналами, позичав мені все книжки, стрічався зі мною. Я вже так з ним заприязнився.

Раз він стрічається зі мною, каже: ”Владимир Семенович, какие они подлецы! Вы понимаете, я 10 лет отсидел за то, что не отрекся от отца. А нині вже Сталін помер, вже зняли з нас номери, мене знову кличе КУМ (а КУМ – це був той відділ перший, той політичний відділ), і каже: ”Пиши знову. А як ні, то підеш… Бо ти працюєш в КВЧ, то легка робота. А як ні, то підеш…” Я піду на найтяжчу роботу, але не відречуся”.

Правда, його зняли тоді з КВЧ, але він вже був інвалід, бо вже 10 років сидів. Він такого марного здоров’я був. Тоді він став шевцем. Ну, який він там був швець? Але пішов на таку роботу, то вже вважалася така робота гірша з тих легших. Він каже: ”Я буду чим хочете, ніж я відречуся батька”.



[1] КВЧ – «культурно-воспитательная часть»