Ірина Коломиєць “Радянській системі важко було боротися з святкуванням Різдвяних свят”

Різдвяні святкування – багаті своїми традиціями, повні радості від народження Божого Сина, співу і забав, одними заборонами важко було викоренити. Атеїстична влада використовувала для нищення різні методи: від грубої заборони до адаптації для своїх же цінностей. Згадує п. Ольга К.: «На хорі ми співали «Нова рада стала… на новий лад…. над Москвою ясна зоря світу засіяла». Найчастіше перекручували «Добрий вечір, тобі, пане господарю». Там було, що новий рік народився… Ми з дівчатами тільки пирскали сміхом на такі перекручення коляди».

Важко було зібратися родинам. На Різдво не було вихідних. Навпаки, старалися завантажити в ці дні особливими наднормовими роботами. Але люди не здавалися. Навіть пізно, повертаючись з роботи, в приміських поїздах лунали радісні коляди. Адже половина робітників з підприємств Львова доїжджали з сільської місцевості. Заборонити колядувати в транспорті не міг ніхто. Чим дальше від Львова, тим голосніше лунала коляда. В кожному населеному пункті святкування Різдва залежало від місцевого начальства: голови сільради, парторга і міліціонера. Часто для контролю залучали вчителів шкіл. Вони пильнували, щоб учні не відвідували церкву чи не ходили колядувати.

В офіційних церквах відбувалися традиційні відправи. Батьки нечасто брали з собою дітей, бо вчителі, зловивши на гарячому, що дитина йде до церкви, проводили розправу над таким «злочинцем», викликаючи батьків до директора чи на збори, де «зловленого» мали критикувати його однокласники (часто щасливі від того, що не потрапили на очі вчителеві під церквою). Вчителі, крім деяких особливо патріотично настроєних до влади, часто соромились своїх функцій наглядачів і з нетерпінням чекали можливості піти додому, де, при зачинених вікнах, хтось із домашніх влаштовував домашню Святу вечерю.

Вертепи були популярні, але небезпечні. Адже старше покоління були членами ВЛКСМ (комсомольцями), а це означало згідно уставу – атеїстами. Отже, участь у релігійних дійствах грозила: комсомольськими дисциплінарними зборами, виговором, а також різними неприємностями, включаючи позбавлення премії та інше. Вертепи бували переважно домашні – для найближчої родини і друзів.

Глибоко віруючі на передодні свят старалися піти до сповіді, в час свят побувати на Службі Божій. Це стосувалося тих, для кого не було різниці до якої церкви йти, і тих, хто мав за щастя потрапити на відправу підпільного греко-католицького священика, часто долаючи багатокілометрові віддалі. Таємно збиралися в хаті довірених осіб і після Святої Літургії відзначали Свято спільною вечерею і колядою, прославляючи Новонародженого Христа.

В місті Львові, при відсутності греко-католицького священика, йшли до латинського костелу. Там ялинка та різдвяні прекраси стояли і на наші свята. Тут можна було вислухати Службу Божу і купити просфору, котрою ділилися на Святвечір і котру пекли та розповсюджували греко-католицькі підпільні монахині. Часто в костелі лунала українська коляда. Греко-католики брали участь у реколекціях, які проводили в костелі.

Не зважаючи на заборони, в центрі Львова люди збиралися біля ялинки і колядували, ризикуючи своїми посадами (міліція відловлювала особливо активних). Деколи збиралась велика громада людей і розганяти їх не ризикували навіть міліціонери. Згодом ялинку забрали з центру і перенесли в Парк культури імені Богдана Хмельницького. Там збирались не так масово, але теж гуділа коляда.

Також хочу зауважити, що греко-католицькі священики і миряни намагалися святкувати Різдвяні свята навіть у таборах. Отець Михайло Кисіль в інтерв’ю для архіву ІІЦ розповідає про святкування Різдва на засланні: «На Свят Вечір обов’язково кутя була, бо хтось собі дістав кулачок пшениці в посилці, то присилали, днювальний був свій чоловік, дяк бувший з-під Станіславова. Наварив тої куті, більше води, аби стало кожному два – три зерна. Ми стелили чистими простирадлами стіл, спільно молилися, я брав кутю і до кожного підходив: “Дай Боже дочекати других свят вдома, з родиною святкувати”. Також ми заспівали “Бог Предвічний”…»

                                                                                                                      Ірина Коломиєць