У Києві відкрили виставку про підпілля УГКЦ

У Києві в Українському домі 4 березня відкрили виставку Інституту Історії Церкви «До світла воскресіння крізь терни катакомб». Подія приурочена до відзначення 70-річчя Львівського псевдособору 1946 року. Перед презентацією виставки відбувся брифінг, на якому Блаженнійший архієпископ-емерит Любомир Гузар, історик, завідувач кафедри церковної історії УКУ Олег Турій та голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович обговорювали значення псевдособору для сучасної української історіографії.

Учасники брифінгу наголосили, що у стосунку до 70-ліття чи будь-якої іншої дати ЛьвівськогоIMG_8379 псевдособору важливо вживати слово «відзначення» чи «спомин», а не «святкування». Адже у історії УГКЦ події 1946 року ніяким чином не пов’язані із святковим «возз’єднанням» з Православною Церквою, позаяк так званий «собор» насправді був ліквідацією «уніатів», яку заздалегідь спланували радянські спецслужби. До того ж, тогочасне зібрання на Святоюрській горі навряд чи можна назвати справжнім церковним собором, оскільки на ньому не були присутні греко-католицькі єпископи та не отримували дозволу Папи Римського, що мало б бути обов’язковою умовою собору, де брали участь священики Російської Православної Церкви та Української Греко-Католицької Церкви.

Хоч Львівський псевдособор є драматичною сторінкою в історії УГКЦ, але це не єдина його ознака. Варто зрозуміти, що саме ліквідація УГКЦ показала її силу, що втілилася у багаторічне підпільне існування, завдяки якому Церква зберегла свою традицію, щоб із початком здобуття незалежності України вийти з підпілля. Саме на цей повчальний аспект псевдособору радив звернути увагу архієпископ-емерит Любомир Гузар:

IMG_8420«Мені здається, що нам, віруючим людям, дітям УГКЦ, слід пам’ятати, що переслідування, терпіння за віру Христову має також дуже особливий духовний аспект, духовну вартість. Церква у такий дуже дивний спосіб, згідно з Божим провидінням, росте і розвивається, власне, через терпіння. Мушу щиро сказати, що мені здається, що ми недостатньо ще осмислили духовну цінність тих десятиліть перед і після псевдособору. Ми повинні ще більше і глибше осмислювати ці трагічні події, щоб розуміти, що наша Церква сьогодні і в майбутньому може розвиватися, власне, завдяки отим пережиттям. На це треба звернути увагу.

Я щиро сподіваюся, що це 70-ття – момент, в якому ми наберемо нової охоти думати, застановлятися, зглиблювати духовні користі,які нам прийшли. Наша Церква пережила ліквідацію не тільки у 1946 році. Можна сказати, що останній подібний акт відбувся на Закарпатті у 1949 році. Ці факти все ще дають нам нагоду рости. Це не дуже свіцьке мислення. Треба змогти зрозуміти як переслідування, заперечення нашої Церкви, насилля над нею спричинилося до того, що ми сьогодні є, що маємо оправдану надію розвиватися у подальшому. Тут не мовиться про суто земне, свіцьке побільшення Церкви, розширення впливів. НІ! Це стосується духовної сили Церкви.

Сьогодні дуже часто питають мене, якою повинна бути Церква. Я кажу (це не є моя виключно відповідь, а відповідь тисячоліть): Церква є духовною установою і, безумовно, вона існує в дуже конкретних історичних, політичних, економічних обставинах, але її сила, її цінність для людства є у її духовних надбаннях. 70 років тому дехто думав, що кінець нашої Церкви. Але дивним дивом, тоді, коли думали, що ми вже перестанемо існувати, ми скріпилися! І тепер, при Божій помочі, будемо намагатися краще служити нашому народу».

Попри те, що на сьогоднішній день досліджень про Львівський псевдособор не бракує, та й багато IMG_8506архівних справ є у відкритому доступі, стереотипні оцінки тих подій все ще залишаються актуальними. На жаль, у сучасному медійному та навіть історичному дискурсі можна чути про псевдособр як про «возз’єднання з традиційною Церквою прадідів» чи «приєднання уніатів», словосполучення «ліквідація УГКЦ» у деяких випадках викликає обурення. За словами кандидата історичних наук, колишнього директора Інституту історії Церкви Олега Турія, подібні судження є наслідками пропаганди радянської історіографії. Натомість, якщо звернутися до правдивих архівних джерел, то картина набирає кардинально протилежних відтінків. Для початку варто ознайомитися хоча б із працею дослідника Богдана Боцюрківа «Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950)».

Оцінюючи події 1946 року, Олег Турій зауважив:
«Якщо говорити коротко, то суть псевдособру зводилася до того, що в процесі Другої світової війни Сталін побачив, що неможливо мобілізувати народ на протидію нацистській агресії лише на основі комуністичної ідеології. Відтак, він вирішив використати Російську Православну Церкву, яка на той час уже була обезкровлена сталінськими репресіями в 1920-1930-х роках, для ідеологічної підтримки влади, для того, щоб її руками нищити інші Церкви. Так було створено своєрідний, як я це називаю, «релігійний інтернаціонал».

Ідея була така – перетворити Москву у своєрідний центр християнства, але християнства маніпульованого і контрольованого комуністичною радянською владою. Весь драматизм історії ліквідації ГКЦ якраз полягав у тому, що ця Церква не пасувала до радянської системи. Навіть тому, що вона була українською, була зв’язана з розвитком української самосвідомості, українського національного зросту. Згадаємо тут імена Шашкевича, Вагилевича, Головацького. Вона розбудовувала альтернативне громадянське суспільство в умовах іноземного панування: чи то австрійського, чи то польського, чи то угорського. Згадаємо тут постать митрополита Андрея Шептицького чи отця Августина Волошина.

Уявіть собі ненависть режиму до Церкви, яка мала мільйони родичів за кордоном, яка була зв’язана сопричасною єдністю з усім католицьким світом, з апостольським римським престолом. Але, як на мене, найважливіша причина, пролягала у тому, що УГКЦ не була частиною якогось державного чи політичного механізму. Вона була Церквою свого народу, Церквою, яка виходила з цього народу, яка жила з цим народом, поділяла усі його лихоліття. А терпіти духовну інституцію система, яка базувалася на тотальному контролі, яка виключала можливість альтернативної думки чи самостійної позиції, не могла».

IMG_8637Сьогодні події псевдособору варто ретельно і самостійно вивчати, ознайомлюватися для того, щоб розуміти механізми дії пропаганди і терору, які застосовували в радянській системі. Ці ж схеми отримали своє продовження в деяких сучасних пострадянських країнах. Історик, директор Інституту національної пам’яті Володимир Вятрович навів приклад оцінки Львівського псевдособору крізь призу глобального геноциду радянської влади проти українського народу та його ідентичності:
«Всесвітньо відомий юрист Рафаель Лемкін у своїй статті “Совєцький геноцид в Україні” (на жаль, це стаття не надто відома, як термін ”геноцид”, який він запровадив) казав, що політика радянської влади проти України була яскравим прикладом геноциду. Його елементами він називає знищення еліти (Розстріляне відродження), головної маси носіїв української ідентичності – селян (голодомор 1932-1933 рр.) і, очевидно, знищення української національної Церкви. Ця ліквідація почалася на Великій (Наддніпрянській) Україні у 20-30 рр., коли утискали Українську Православну Церкву. Ця ж методологія “ліквідації” була чітко сформована і вироблена протягом 20-30 років на території УРСР, а потім експортована на землі Західної України після 1939 року.

IMG_8856Сам псевдособор і його підготовка – це класичний приклад того, що можна називати “гібридною війною”, приклад репресій, інформаційної блокації, примусів. Тому коли хтось говорить про підняті руки “за” на цьому псевдособорі, то нам не треба далеко йти у пошуках аналогій – достатньо подивитися на так званий Кримський референдум 2014 року, який нібито теж був зорганізований як прояв волевиявлення місцевого народу.

Отже, механізми, які застосовували у 1946 році, використовують дотепер. Чому? Бо ми не знаємо про ці механізми. Так, історики дуже добре дослідили цю тематику, але суспільство назагал доволі наївне, доволі сліпе в тому, як ним маніпулюють. Слава Богу, що багато людей вже починають усвідомлювати, як нами намагаються маніпулювати з боку Росії. Ми повинні розуміти, що сучасна РФ, на жаль, проводить свою війну й у площині духовній, намагається підірвати українську ідентичність і в духовній сфері. Тому ми повинні ретельно вивчати історію, у т.ч. – історію Львівського псевдособору».

IMG_8967IMG_8978

Досвід самого Львівського псевдособору та його дослідження, вивчення доводять, що наразі ми є свідками прірви між академічними дослідженнями та суспільними уявленнями. На жаль це стосується не тільки історії УГКЦ, але й багатьох інших сторінок історії України. Тому завжди актуальними є ретельний аналіз та порівняння архівних джерел, документів, частина яких все ще очікують свого відкриття. А поки що, для початку, корисним джерелом може стати виставка ІІЦ «До світла воскресіння крізь терни катакомб», яка буде в Києві до 18 березня.

Ніна Поліщук

Світлини – Романа Малко 

Фотогалерея