Марморські українці. Церква й школа Українців в Maramureş і Тrаnsilvanіа перед і по війні.

Адвокат Іван Одовічук.

marmors-ki-ukrayintsi-0-obrВ недержавної нації церква і школа грає одну з найважніших роль. Нації, що не мають свого власного церковного і шкільного життя, дуже тяжко здобувають свою самостійність.

Противно знову, ті нації, що мали до своєї розпорядимости церкву й школу, легше могли здобути повну свою независимість. Так це сталося в поляків і чехів. Коли маєм свою церкву, а в тій церкві священика, що вміє виховувати своїх вірних не лише на добрих христіян, але й на добрих патріотів, коли є народня школа, де учитель вчить дитину любити свою націю понад усе, тоді така церква й школа перемінюються в твердині національного патріотизму, де вишколюється покоління, що знає що хоче, а те що хоче, вміє собі вибороти.

Те, що в сьогоднішнім Maramureş ще залишилася українська мова, а в церкві прадідівські наші традиції, це безперечно завдячуємо лише церкві й школі, бо мадярська держава горячково працювала над тим, щоб змадяризувати всіх українців, що жили до війни в межах тієї шовіністичної держави. І це мадярам по більшій части таки вдалося, бо наприклад у Сатмарщині, в Бігорщині, в Ваnаt, а по части навіть в Марморщині не лише міщани, а навіть селяни зденаціоналізувалися цілковито, забули зовсім рідну мову і сьогодні навіть не називають себе українцями чи Русинами, а греко-католицькими мадярами. Я думаю, що сьогодні ми легко могли б привернути цих українців до своєї нації.

Та все таки церква й школа сповнили тут хоч по части свій обов’язок, бо коли наші брати під. Мадярщиною не поступали вперед, то хоч сяк так животіли. Сьогодні однак не можемо про себе цього сказати, бо всюди замічується занепад. Навіть селяни, що віками зберегли свою рідну мову, вже починають між собою балакати чужою мовою.

Мадярщина хоч і всіми силами вела безпощадну політику винародовлення меншостей, то все таки давала дозвіл на власне церковне і шкільне життя тим, що не противилися засновуванню віроісповіданних шкіл. В Сатмарщині, Віhоr і Ваnat, де українці звали себе греко-католицькими мадярами, в церковних школах викладалося також мадярською мовою. В Марморщині, де українці творили 51% цілого населення, отже жили не ґрупами, як у решті Тrаnsilvanіа, а сталими масами й межували з Закарпаттям, справа малася трохи ліпше. Тут у кожнім селі українці мали свою церковну школу з українською викладовою мовою. По мадярськи викладалося тут лише мадярську мову, історію й ґеоґрафію. Учитель церковної школи був рівночасно й дяком; діставав від церкви хату і від 10-30 гектарів землі, а окрім того кожна хата платила так звану «сталю» в грошах чи в натурі.

marmors-ki-ukrayintsi-1-obrТому що в Марморщині в кожнім селі були й є «компосисорати», то є співвласности лісових дібр, де також і наші селяни мають свої пайки «ключі», якщо не попродали їх жидам за марницю, то ці компосисорати будучи „патронами” сіл, платили церковним учителям 2/3 частин платні, а держава доповнювала одну третину. В великих селах, де була велика «сталя», учитель не діставав від держави нічого, тоді коли його дохід рівнявся платні державного учителя, бо і в церковних школах платня учителя установлювалася після системи, що була в державних школах.

Право на пенсію мали також і віроісповідні учителі й для того платили і вони на пенсійний фонд.

Окрім церковної школи, була в кожнім селі і мадярська державна школа, та родичі мали право рішати, до якої школи хочуть, щоб ходила їх дитина. Після потреби в церковних школах могли урядувати більше учителів. Управителем школи однак був завше священик. Окрім церковних надзирателів, ці школи мали також й осібних державних інспекторів.

В Марморщині, в таких парохіях, що припали до România були українські віроісповідні школи: в Remeţi, Сâmpulung, Crâciuneşti, Rona de Sus, Lunca, Crasna, Bistra, Ruscova, Repedea, Poeni sub Munte, Sighet.

Всі ці школи мали власні шкільні будинки, що сьогодні по більшій части або зруйновані, або реквіровані для поміщення державної школи.

Цим школам ми завдячуємо, що українці зберегли тут свою національність. Наші села зісталися ненарушеними мадярським, погоєм денаціоналізації, бо більшість селян навіть не вміють говорити по мадярськи. Мадярською мовою володіють лише селяни, що живуть близько міста. Можна сказати, що окрім міста, в Марморщині мадяри змогли змадяризувати лише село Соştin (Костел), де жителі були робітниками в державних копальнях соли і в Сâmpu-Lung, де жило велике число мадярів. Але в цім селі тепер селяни зажадали рішучо в церкві своєї мови і ведуть завзяту боротьбу, щоб вигнати з церкви чужу мадярську мову.

Все таки можна сказати, що завдяки обставинам, що марморські українці жили стислою масою, мадяри не могли їх зденаціоналізувати і вони заховали свою рідну мову і свої церковні традиції. Це, як я вже не раз казав, завдячуємо головно греко-католицькій церкві, що від часу до часу мала й тут таких священиків, що не покинули свій нарід, а терпіли разом з ним, сіяли в серцях своїх вірних надію на ліпшу долю і сталили їх відпорність і витривалість. Противно, там де священик покинув і зрадив свою націю, поклонявся мадярам і вчив своїх вірних визнавати чужого Бога, як це було в тих розсіяних 13 парохіях в Тrаnsilvanіа і Ваnat, там наш нарід майже зденаціоналізувався. Тому конечно, що б дісталися туди свідомі українці священики-націоналісти.

В частині Марморщини, Тrаnsilvanіа і Ваnat, що припав до România українці мали: 24 гр.-кат. парохії з 15 філіями, 25 церков, з того 22 кам’яних, 1 каплицю, 22 парохіяльні доми і 23 канторальні доми. Число вірних після офіціяльної статистики виносило 40.000 душ.

На Марморщину припадають такі 11 парохій і 3 філії: Bistra з філіями Crasna і Poeni sub Munte, Сâmpu Lung, Соştin, Crâciuneşti з філією Місоv, Lunca, Poeni, Repedea, Remeţi, Rona de Sus, Ruscova і Sighet.

В Сатмарщині маємо парохії: Веrсu, Cidreag, потім Livada, Peleşul, Porumbeşti, Satu-Mare і Turulung.

Парохія Саrеі Маrі знаходиться в сьогоднішнім Salej, Oradeа в Віhоr, Peregul Mare в Arad, a Scaius, Zorile і Copacele в повіті Severin.

Ці всі парохії залишилися і сьогодні, окрім Remeţi і Місоv, що зовсім, а Poeni sub Munte, де більша часть перейшли на православ’я.

В Марморщині окрім Sighet, Соştin і Сâmpu-Lung і перед війною служба Божа відправлялася церковно-славянською мовою. В решті парохій Тrаnsilvanіа і Ваnаt відправлялося чистою мадярською мовою. Це положення залишилося і тепер з виїмком, що в Sighet, Сâmpulung і Соştin тепер правиться більше славянською мовою, а так само і в Zorile буковинець о. Крещишин завів церковно-славянську мову.

Можемо рішучо сказати, що повоєнне церковне життя українців змінилося на гірше. Тоді, як до війни тутешні українці на церковнім полі підлягали єпископові в Ужгороді, отже мали осібне церковне життя, сьогодні по знесенні апостольської адміністрації, греко-кат. українці з цілої România підчинені новоотвореній упархії в Ваіа-Маrе що систематично починає тут обсаджувати наші вільні парохії священиками ромунами і не дбає про вишкіл українських священиків.

По війні всі віроісповідні учителі перейшли на Закарпаття, а зісталися тут тільки три, що в 1922 році їх перебрала держава. Два з цих учителів вже на пенсії; а Теодор Марущак і сьогодні директором державної школи в Crâciuneşti. Церковні школи в Sighet й Сâmpulung продовжували працю аж до 1925 р., та не мали права прилюдности. З браку учителів, занепали і ці послідні 2 школі. Можливо, що в Sighet старанням о. Медвецького вдасться відкрити знову церковну школу. Таким чином, з бувших церковних шкіл, зісталися хіба руїни, якщо будинки не реквіровано для ромунських шкіл. Всі наші змагання даремні, бо тоді, коли ромуни утримують в Тrаnsilvanіа всіх інших меншостей, нам роблять перепони, думаючи, що нас можна легше зденаціоналізувати! В наші села перенесено учителів з реґату, що не вміють ні слова по українськи і денаціоналізація іде повною парою. Та даремні всі змагання. Коли не вдалося Москві і Польщі нас зденаціоналізувати, не винародовлять нас і сьогодні, коли денно по тюрмах і Соловках найкращі сини нашої нації гинуть за долю і волю вітчизни.

Нашу сталеву волю і залізну витривалість не вміли зломити ніякі віки трівоги, ніякі народи і ніякі держави. Мусимо відновити церковні школи і вдержувати їх жертвами нації, а кожна одиниця її має тут свій обов’язок сповнити.

Sighet, в вересні 1936 р.

(Чернівці, Альманах «Самостійність» 1937 рік, стор. 133-138)

Деякі пояснення

В підзаголовкові мається на увазі Перша Світова (Велика) війна (офіційно розпочалася 01.08.1914, закінчилася 11.11.1918).

Українською мовою наведені в статті назви місцевостей, регіонів та населених пунктів передаються наступним чином (подано послідовно за текстом): Maramureş Мараморощина або Марамуреш, Тrаnsilvanіа — Трансільванія, Ваnаt — Банат, Віhоr — Бігор, România — Румунія, Remeţi — Ремети, Сâmpulung — Довгополе, Crâciuneşti — Крачуново, Rona de Sus — Вишня Рівна, Lunca — Луг, Crasna — Красна, Bistra — Бистра, Ruscova Рускова, Repedea — Репедя, Poeni sub Munte — Руська Поляна, Sighet — Сигіт, Соştin — Костел, Місоv — Миків, Poeni — Поляна, Веrсu — Берку, — Cidreag — Чідреаг або Чідряґ, Livada — Лівада або Ливада, Peleşul — Пелеш або Пелешул, Porumbeşti — Порумбешти, Satu-Mare — Сатмір або Сату-Маре, Turulung — Турулунґ, Саrеі Маrі — Карей або Кареї, Salej — Селаш або Салаж, Oradeа — Орадя або Орадія, Peregul Mare — Перегул-Маре, Arad — Арад, Scaius — Скиюш, Zorile — Зоріле, Copacele — Копачеле, Severin — Севери́н або Северін, Ваіа-Маrе — Бая-Маре.

Архаїзми, історизми та авторські скорочення збережено. При потребі вжито апостроф, якого із-за відсутності тоді українського шрифту в оригінальному тексті нема. Грубі помилки набору теж виправлено.

 Післямова та роздуми

Автор Іван Ілліч Одовічук був глибоковіруючою людиною і впродовж всього життя свідомо та послідовно сповідував християнство в його східних традиціях. При цьому толерантно ставився до інших переконань, крім «войовничого атеїзму», який не сприймав взагалі.

Запропонована читачу стаття написана в стилістиці та форматі Альманаху «Самостійність» та газети «Самостійність», яка виходила у Чернівцях упродовж 1936-1937 років. Це світське видання приділяло значну увагу релігійній проблематиці. Широко представлені матеріали щодо проблем церкви, суперечок служителів з вірянами та між вірянами, насильницької румунізації та ліквідації мадяризації. При цьому чітко простежується позиція Організації Українських Націоналістів, згідно якої держава повинна контролювати церковні організації й співпрацювати з представниками духовенства, тому що нація без релігії — ніщо. Можна навіть підсумувати, що буковинська націоналістична періодика того часу загалом розвивалася в контексті західноукраїнської преси, в якій активно пропагувався концепт «віри й держави» та підтримувалось становлення національної церкви. Дослідниками знайдено ряд «програмних»редакційних статей, в яких чітко розставлені акценти та названо пріоритети. Наведу лише одне характерне формулювання: «…жиди» зовсім не винні в тому, що відбувається на Буковині (і на решті на українських земель в складі тогочасної Румунії — О.Я.) щодо утисків усього українського, а тому «кузисти» шукають причину не там: «Наш націоналізм, наша правда, наш Бог і наша віра не мають нічого спільного з чужими. Ми, українці, маємо свою голову, своє життя й свою мету» («Самостійність», 1934, ч. 2, с. 2).

Автором проаналізовано становище української церкви й школи в Мараморощині і Трансільванії в міжвоєнний період на фоні тогочасних загальнополітичних процесів у порівнянні з часом угорського панування. Тобто подано дані більш ніж 100-річної давності. Водночас зроблено ряд глибоких узагальнень щодо національного життя українців краю, які безумовно зацікавлять істориків і краєзнавців. Наголошено, що церква й школа в усіх народів були й залишаються найважливішими складовими національного буття (вочевидь більший вплив на формування особистості має лише сім’я (родина), але все це пов’язані речі, які не слід і не можливо розділяти).

Загальний стан української церкви й школи в Мараморощині і Трансільванії в обговорюваний період схарактеризовано в цілому негативно. Якщо церковне життя регресувало, але було ще порівняно активним, то школа була повністю зруйнована. Про якусь форму самоуправління на українських землях не було й мови, не кажучи вже про автономію. Ніхто на рівні офіційних властей не збирався відновлювати зруйновані Першою Світовою (Великою) війною храми та розвивати шкільництво.

Основні ідеї даної статті перегукуються з думками Івана Ілліча висловлені в інших публікаціях — «Відозва до Братів з Мараморошу» («Самостійність» ч.5 за 28.01.1934, с. 3), «Вісті з Марморощини» («Самостійність» ч. 35 за 1.09.1935, с. 3), «Свої яничари» («Самостійність» ч. 8 за 23.02.1936, с. 4) та «Дещо про Марамуриш» (Альманах «Самостійність» на 1936 рік (стор. 31-36) тощо. Червоною ниткою крізь них проходить констатація занепаду україномовної освіти та релігії української спільноти Мараморощини і Трансільванії загалом. Тобто тема рідної мови в церкві та школі тоді була (та й зараз є) надзвичайно злободневною. Тому саме вона піднімалася автором неодноразово та наполегливо. І це приносило позитивний результат. До прикладу, на виборах 1932 року «кузисти» в українських селах Мараморощини отримали понад 1500 голосів, а на наступних лише 98 («Самостійність» ч. 7 за 11.02.1934, с. 3, стаття «З Марморощини). Можливо, що сьогоднішня більш-менш терпима ситуація в краї багато в чому зумовлена боротьбою окремих непересічних особистостей та небайдужих громад за свої релігійні та національні права. В противному разі — втрата рідномовної та етнокультурної ідентичності та неминуча асиміляція. А саме цього своєму етносу Іван Ілліч не бажав, проти цього боровся.

Більш ґрунтовний аналіз історії та сьогодення Української Церкви Мараморощини і Трансільванії читач може знайти у творі отця Василя Пензеша «Історія Української Греко-Католицької Церкви в Мараморощині й цілій Румунській державі» (Львів, видавництво Стрім, 1994 рік). Автором наведено як історичні матеріали, так і дані менш ніж 25-річної давності. При цьому головні думки авторів про визначальну роль та значення рідної віри для української громади в діаспорі (на чужині) абсолютно збігаються. До речі автори були добре знайомі та немало в свій час потрудилися для збереження Української Церкви Мараморощини, шкільництва та культури загалом.

Сподіваюся, що перемога в обох державах (Україні та Румунії) демократичних принципів та засад сприятиме подоланню стереотипів доби холодної війни і наблизить українців Мараморощини та Трансільванії до ідеалів та цінностей об’єднаної європейської спільноти. А річка Тиса більше не буде перепоною у спілкуванні української громади із своїми побратимами. Перспективним було і залишається розширення та поглиблення контактів з Україною, про що твердять самі українці Румунії. Українці в Румунії перш за все прагнуть допомоги українською книжкою, освітніми кадрами з України, висловлюють бажання навчатись в Україні. Але головне для них — відчуття єдності з Соборною Україною! Саме такі ідеали з питань церкви, віри й держави сповідував Іван Ілліч Одовічук.

І насамкінець. Як на мене, дуже цікаво для сучасного читача паралельно додатком до запропонованої статті (або окремо) висвітлити теперішній стан церкви й школи українців в Maramureş і Тrаnsilvanіа, що дозволить простежити динаміку.

Одовічук Ярослав

03.09.2016