Блаженніший Любомир Гузар і початки Інституту Історії Церкви

0388FEAD-17C8-44C7-BB32-420804596258_w1023_r1_sМабуть у цих днях вся Україна прощалася з моральним авторитетом нації, духовним батьком і провідником народу, Патріархом УГКЦ Блаженнішим Любомиром Гузаром. Чи то малий, чи то старший, чи зовсім літній чоловік – кожен у свій спосіб – проводжав у вічність Людину. На жалобних плакатах майорів напис – «Уже святий!», а багато хто згадував: ще за життя був святим чоловіком! ЗМІ рясніли матеріалами і сюжетами, інтернет мережі заповнили світлини з Блаженнішим Любомиром, і так, кожен для себе запитував, а ким був цей великий чоловік з довгою сивою бородою і такою лагідною усмішкою на устах?  Зрозуміло, що ще не одне десятиліття ми будемо шукати і пізнавати феномени Любомира Гузара.

Ми ж сьогодні намагалися розпитати, яку роль відіграв Блаженніший Любомир на початках становлення Інституту історії Церкви УКУ та яким його пам’ятають тодішні працівники ІІЦ. Про духовний провід, реколекції, обідні дискусії, богословські пошуки та особисті враження читайте у спогадах проректорів УКУ Олега Турія і Наталії Климовської, завідувача кімнати-музею патріарха Йосифа Сліпого в УКУ Ірини Коломиєць та керівника відділу якості освіти УКУ Надії Родненкової.

Олег Турій, проректор із зовнішніх зв’язків, в.о. директора Інституту історії Церкви УКУ:

Наскільки мені відомо, то перші розмови з  тоді ще «підпільним» владикою Любомиром Гузарем про Інститут історії Церкви (ІІЦ) його
директор-засновник Борис Ґудзяк провадив ще задовго до створення самого Інституту, обговорюючи з ним плани відновлення та розвитку католицької богословської науки й освіти в Україні після виходу УГКЦ з підпілля. А перша практична співпраця з ІІЦ розпочалася із реколекцій для працівників, які відбувалися періодично, хоч і не завжди регулярно, від 1993 року. Власне, блаженної пам’яті Любомир був духівником Інституту на початках становлення ІІЦ.

Для багатьох тоді дещо незрозумілою і навіть парадоксальною видавалася постать духівника в науково-дослідній установі. Мусимо пам’ятати, що відбувалося все це буквально через кілька років після розвалу Радянського Союзу з його безбожною, атеїстичною ідеологією. Чимало з тих людей, які прийшли працювати в ІІЦ, були прихильні до релігії, відкриті до віри, але не мали практики повноцінного релігійного життя: могли вірити в Бога, але не знати чи не усвідомлювати практики віри. Навіть ті, хто був причетний до церковного підпілля, мали сформовані тверді переконання, але бракувало певних знань. Тому перед Інститутом стояло два поважних виклики: відкрити багатство, глибину християнського досвіду та переконати у необхідності й важливості його інтелектуального осмислення. А в час, коли словам не дуже довіряли, ключовим ставало значення автентичного свідчення, особистого прикладу. Така формація мала вирішальне значення для діяльності Інституту, який своїм першочерговим дослідницьким завданням поставив збирання та аналіз свідчень про життя УГКЦ в період переслідувань і катакомб. Для реалізації усіх цих задумів ми потребували міцного духовного фундаменту, який не можна було нашвидкоруч сконструювати чи імпортувати, а потрібно виховати, сформувати. Владика Любомир сам був дуже глибокою, обізнаною та відкритою в спілкуванні людиною,
а тому йому вдавалося переконувати й надихати інших, відкриваючи їхні серця на пізнання живого Бога та даючи поживу для їхнього розуму.

Ірина Коломиєць, завідувач кімнатою-музеєм патріарха Йосифа Сліпого в УКУ:

Ми спочатку були дуже здивовані, що отець-архимандрит погодився проводити реколекції для працівників Інституту історії Церкви. Тому що вже на той час він був знаною і шанованою особою в середовищі тих греко-католиків, які нещодавно вийшли з підпілля. Моє особисте знайомство зі світлої пам’яті  Блаженнішим Любомиром розпочалася з того, що на порозі нашої хати в 1993 р. з’явився монах і, привітавшись, запитав: «Чи тут мешкає пані Ірина Коломиєць? – Мене звати брат Макарій, я приїхав з отцем-архимандритом Любомиром Гузаром, нам дали Ваші контакти і ми маємо прохання: допоможіть нам знайти помешкання». Ми з пані Христиною Чулієвою постаралися виконати прохання, і отці-студити переїхали до хати отця Павліша в Зимній Воді, який мав велике помешкання. Там поселилися – старенький отець Антоній Рижак, брат Макарій (Михайло Петрович), архимандрит Любомир (Гузар) і, мабуть, ще один монах, якого точно не пам’ятаю. В одній кімнаті була каплиця, в іншій – їдальня, а також ще кілька кімнат-келій. Для Зимної Води поява монастиря була великим щастям. Всі, хто довідався, що тут живе отець-архимандрит зі співбратами, почали ходити до них на Службу Божу. Брат Макарій чудово співав і ми підспівували, можна було приступити до Сповіді, до Причастя.

А щодо реколекцій для працівників Інституту, то пригадую, що відбувалися вони здебільшого по середах. Була Служба Божа, проповідь, а потім – просто бесіда. Особливо запам’яталися розмови при обіді. Владика Любомир мав велике почуття гумору. Ми постійно сміялися. Він розмовляв так, що ніхто не почував себе якось скуто чи незручно. Все було дуже просто – скромно накритий стіл, і ми собі сиділи, спілкувалися, задавали питання… Ми не всі ми мали дуже глибокі катехитичні знання, тому реколектант нам це доступно, просто все пояснював. Бувало таке, що ми не з усім погоджувалися, могли собі дискутувати, але з ним завжди можна було говорити відкрито.

Наталія Климовська, проректор із розвитку та комунікації УКУ:

Реколекції ІІЦ з владикою Любомиром у 90-х роках не були такими, як ми до них звикли тепер. Це були дружні зустрічі в будинку
монахів-студитів у Зимній Воді. Кожен брав зі собою якусь їжу, приїжджали, мали спільні науки, а потім – спільну трапезу. Насправді той обід був невід’ємною частиною науки. Усіх завжди дуже зворушували ці зустрічі. Також можна було йти до Сповіді, що на початках нас вражало, бо якось було соромно сповідатися у отця, якого ми досить близько знаємо, а він – нас. Але це теж була наука, що для християнина добре мати свого постійного духівника, який буде його знати і краще провадити у духовному житті. Тоді прикладом такої відваги став для мене ще не висвячений на той час Борис Ґудзяк, який постійно ходив до Сповіді на тих реколекціях.

Для мене особисто, важливим уроком стало відношення Блаженнішого Любомира до інших людей, його простота, безпосередність. Він витворював дуже гарну атмосферу, яка не була панібратською, але дуже щирою, відкритою, зі збереженням почуття гідності кожної людини.

Надія Родненкова, керівник відділу якості освіти УКУ, колишня працівниця ІІЦ:

Мій досвід був особливим, бо я людей сприймаю серцем, а владика Любомир був для мене чистим ковтком повітря, яким ти дихаєш і знаєш, що завдяки цьому – живеш. Таке сприйняття було відразу і воно є по сьогоднішній день – він залишився для мене рідним. Чомусь мені запам’яталися перші реколекції і неймовірна домашня атмосфера, яка панувала на них. Науки, думки владики Любомира були для нас дуже простими і доступними, як і сама його постать. Він мав дуже гарне почуття гумору, вмів пожартувати з себе самого і з нас. Атмосфера тих зустрічей була настільки дружньою, що кожного разу зближувала наш колектив все більше.

Мене дуже вражало, коли владика казав, що він не знає відповіді на певні запитання, які були в нас. Я була просто приголомшена: як священик не може мати відповіді?! Але він вмів щиро сказати і не соромився того, що чогось не знає або не може відповісти. Така простота настільки вражала, що ти відчував, що поруч з тобою хтось насправді близький. Коли ти бачиш правдиву людину перед собою, їй довіряєш, то її стиль життя стає твоєю візією власного шляху, твоїм прагненням.

На той момент, ми напевно ще не усвідомлювали усієї величі цієї постаті, але кожна людина зростає у своєму духовному житті. Можливо, ми не були готові сприйняти усі ідеї та думки, якими він ділився на цих зустрічах, але головна мета – формування Інституту на духовних началах – була особливим об’єднуючим елементом. Адже завжди, коли твориться нова інститутуція, будується спільнота, є різні бачення принципів її діяльності. Завдяки цим зустрічам-реколекціям, мені здається, сформувалося спільне розуміння, і вже на етапі становлення не виникало ніяких глобальних розбіжностей у поглядах. Кир Любомир був справді важливий в житті кожного працівника ІІЦ, а через досвід праці в Інституті у різний спосіб пройшло близько ста людей. Нагода для духовного збагачення поряд із владикою була відкрита для всіх.

Про Блаженнішого кажуть, що він – людина з янголом на плечі. Я думаю, що він з янголом не тільки на плечі, але й у душі. Він дарував відчуття світлості і мудрості, з яких ми будемо черпати довгі роки. Тепер я дякую Богові, що свого часу ми записали чимало його думок, зокрема в ІІЦ було знято відеоінтерв’ю, опубліковано його статті та промови, була серія передач на радіо «Воскресіння». Ми багаті, бо в нашій Церкві можна спостерігати своєрідну тяглість ідей та духовної спадщини від митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосифа Сліпого до Блаженнішого Любомира. Я сподіваюся, що ця тяглість буде продовжуватися, бо церковна спільнота тримається на таких міцних підвалинах.

Олег Турій, проректор із зовнішніх зв’язків, в.о. директора Інституту історії Церкви УКУ:

Я долучився до цих реколекцій трохи пізніше, бо якраз на той час у Львівському державному університеті закінчував роботу над дисертацією, яка була присвячена церковно-історичній тематиці. Моє знайомство з Блаженнішим Любомиром було, можна сказати, двовимірним, і поєднання цих вимірів було просто неймовірним: одного – особистісного, людського і другого  – фахового, наукового. Деталі першої зустрічі у Зимній Воді, у хатині, де жили студити, мені якось не дуже закарбувалися в пам’яті, можливо через те, що та зустріч для мене була радше принагідною, поміж цілком іншими тогочасними клопотами, а може тому, що була цілковито несподіваною: я вперше потрапив до монастиря, який явно виглядав не так, як у моїй уяві мали б виглядати монастирі…

Чомусь більше запам’яталися інші реколекції, уже з сім’ями, у Брюховичах. Випало так, що я обідав з отцем-архимандритом за одним столом, ми говорили про мої наукові зацікавлення, багато жартували, але ми з дружиною звернули увагу на один, здавалось би, дрібний момент: коли подали якусь звичну страву з підливкою, то владика, з’ївши все, почав вимачувати юшку від підливки шматочком хліба. Я дуже здивувався, що високоосвічена духовна особа може бути такою простою у побуті і поступати точно так, як моя бабця, яка навіть не вміла писати й читати, але була надзвичайно шляхетною і дуже побожною особою. І подібне поєднання, але вже в іншому, так би мовити, форматі було для мене просто вражаючим.

Моє глибше знайомство з владикою як богословом відбулося під час урочистого відкриття програми «Берестейських читань» – серії наукових симпозіумів з нагоди 400-ліття Берестейської унії, які були організовані ІІЦ. Його інавгураційна доповідь у Львівському оперному театрі  (тут зауважмо контраст хатинки в Зимній Воді та помпезного театру), була справжньою лекцією з методології церковної історії як наукової дисципліни, та прикладом об’єктивного, виваженого і критичного ставлення до власної минувшини. Я думаю, що він певною мірою став моїм першим вчителем богословського розуміння історії Церкви. Потім ми в Інституті почали перекладати частини його дисертації про унійні ідеї та протоекуменічну діяльність митрополита Андрея Шептицького, що поглибило моє розуміння глибини думок як самого Великого митрополита, так і його не менш талановитого дослідника, який не просто накладає на бачення фактів, процесів, та постатей минулого якісь готові теоретичні схеми, але навпаки, на підставі дуже докладного і всебічного аналізу джерельних матеріалів, дуже виважено й обережно формулює свої висновки, дуже конкретно й практично застосовує їх до сучасного життя. Для мене це була ще одна форма знайомства з «живою історією»: перша – це проект збирання свідчень очевидців про підпілля УГКЦ в ІІЦ, ініційований теперішнім владикою Борисом Ґудзяком, а друга –  промови, тексти та безпосереднє спілкування з владикою Любомиром Гузарем.

Блаженніший дуже шанував історію як науку і розумів її вартість, дуже часто його послання стосувалися історичних тем. У цьому контексті можна згадати його програмне послання про перенесення осідку УГКЦ  зі Львова до Києва – «Один народ Божий на Київських горах». Але що найважливіше, у своїх діях, зверненнях, посланнях блаженної пам’яті Любомир вмів озвучити і втілити у життя думки митрополита Андрея Шептицького, діяльність якого він досліджував та патріарха Йосифа Сліпого, з яким він тісно співпрацював. Для мене постать Блаженнішого – це доказ того, що історія таки може чогось навчати; на його прикладі можемо чітко побачити, як пізнання історії дозволяло йому пропонувати цікаві вирішення для проблем сучасного церковного життя.

Підготували – Ніна Поліщук, Лідія Губич