“Виноградник Господній”: памяті о. Василя Притули (12.11.1914-15.10.2013)

Памяті о. Василя Притули

З Христом у серці

img030Цього гарного поставного чоловіка з чорними вусами памятаю ще з часів підпілля. В нашому домі його називали за його псевдом «Сажотрус», бо він працював у військовій частині і там одним з його обовязків було провіряти вентиляцію в будинках. Він приходив на розмови до Тата, а коли той важко захворів – був його сповідником і давав йому Єлеопомазання. Бував у нас і тоді, коли вже Тата не стало. Відправляв для нас Служби Божі. З ним можна було обговорити всі проблеми. Мав дар ради. Уважно дивився на співбесідника сірими очима і після коротких роздумів давав добру і слушну пораду.

Вже значно пізніше я познайомилася ближче з цим чоловіком – підпільним отцем Василем Притулою та його дружиною панею Софією. Дружина була дуже хвороблива і на плечі отця лягала вся домашня робота. Але рідко можна було зустріти таке взаєморозуміння в супружжі, яке мали о. Василь і пані Софія. Розуміли себе з пів слова. В кімнаті, де мешкали, у всі часи, був престіл, на якому отець служив Службу Божу. Тільки в короткий час, коли церква вийшла з підпілля і отець міг служити на парафії, престола не було. Та старший вік і неможливість п. Софії ходити до церкви – змусили відновити престіл в помешканню. Літургії, на які приходили і дехто з мирян чи родини, служилися кожен день. І так до майже до останнього дня – 15 жовтня 2013 року.

Народився Василь Притула 12 листопада 1914 року сьомою дитиною в селянській багатодітній родині (дев’ятеро дітей). Батько був в російському полоні в час війни 1914 року, але повернувся і був в церкві провізором. Матір померла, коли Василь мав тільки 4 роки.

Він закінчив сільську школу. Допомагав родині в праці на землі, але не хотів залишатися в селі і поїхав до Львова.

У Львові працював у приватній майстерні, виготовляв фігурки з гіпсу. Сам і ходив по селах і продавав їх. З того й жив. Ходив до церкви. Кожної неділі вислуховував Службу Божу.

Йшов 1944 рік. Відступаючі німці – ловили перехожих і відправляли копати окопи – попав у їх руки і Василь. За Бродами коло села Шнирів рив траншеї і окопи. Радянські війська всіх копачів, крім тих, хто встиг утекти – забрали в поїзд і повезли до Дубна. Там молодших мобілізували в армію. Василя мобілізували у 8-му дивізію, 28 полк 2-го стрілкового батальойону. Повезли на Урал. Спочатку був півроку в таборі де перевіряли всіх: допитувались все про життя (необійшлось і без побоїв).

Згодом поїздом (у вагоні було до 90 осіб) направили у Західну Грузію. Заставили працювати на будівництві міста Руставелі. А згодом охороняли різні обєкти. Довгий призов тривав до 1956 року.

Повернувся Василь до Львова і працював на різних роботах. Одружився з побожою дівчиною Софією Петровою, переселенкою з-під Перемишля. Підпільний священик о. Володимир Грицай давав їм шлюб. Саме дружина і познайомила Василя Притулу з підпільною Церквою. З того часу в їхньому помешкані, біля Привокзального ринку, часто зупинялися священики. Місце було дуже безпечне, а гостинна побожна родина Притул завжди радо була присутня на підпільних відправах. Через деякий час в помешканні збиралося до 20 чоловік. Добре, що сусіди, хоч були різних національностей і переконань, ніколи не зрадили, адже співані Служби Божі було чути аж на коридор. Василь довший час дякував при священиках і супроводжував їх у поїздки на підпільні парафії.

Отець-редемпторист Михайло Лемішка, побачивши релігійний запал Василя Притули, запропонував йому навчатися в підпільній семінарії. Наука відбувалася в помешканні родини Притул. Деколи семінаристи збиралися і в місцях, де назначали учителі: ієромонахи Герман Будзінський студит, Михайло Лемішка ЧНІ, Михайло Винницький ЧНІ, Микола Волосянко ЧНІ. В групі вчилися майбутні священики: Методій Мелетій Скраль ЧСВВ, Богдан Пальчинський, Богдан Смук, Петро Городецький. Так тривало з 1960 до 1968 року. В 1968 році Василя Притулу висвятив єпископ Василь Величковський на диякона, а 1 січня 1969 року він отримав з його рук і священичі свячення. Перед свяченням Владика довго розмовляв з майбутнім священиком і його настанови о. Василь запам’ятав на все життя: «Якщо ви впустили Христа до серця Лемішка  – то тримайтеся Його все життя».

Подальше життя підпільного священика Української Греко-Католицької Церкви Василя Притули пройшло в ревнім служінні Богові. Священики о. М. Винницький ЧНІ, о. П. Періжок, о. В. Вороновський – були для нього зразком відваги і мужності. За їхним прикладом він відважно йшов скрізь, куди його кликали потребуючі духовної підтримки: Служби Божі, похорони і хрещення, вінчання і посвячення помешкань – він виконував безвідмовно. Часто його попереджали про небезпеку, котра його підстерігала, але кожен раз йому вдавалося обійти пастки. Коли виникали якісь моральні чи людські проблеми в часи його душпастирства, то йому завжди вдавалося їх розвязати з допомогою старших отців чи в розмові з вл. Володимиром Стернюком. Такі розмови-наради відбувалися на помешканні родини Притул.

Отець Василь обслуговував кілька сіл в Городоцькому і Миколаївському районах, багато родин у Львові. Крім того він працював на державній роботі. Коли Церква вийшла з підпілля – він офіційно обійняв парохію в с. Хоросно, Миколаївського р-ну. Та не довго служив там, бо здоров’я не дозволило.

До о. Василя приходили миряни і просили служити в каплиці біля лікарні на вул. Броньовій. Там він допоміг розпочати будівництво церкви. Та сил ставало все менше. Родина мешкала вже на вул. Гашека і отець підтримував зв’язок з новозбудованою парохією св. Володимира і Ольги. Отець Богдан Чабан був його давнім знайомим. Він і заопікувався п. Софією та о. Василем, коли вже вік не дозволяв їм провадити активне життя. В цьому ж помешканні відвідав отця Василя і Блаженніший вл. Любомир Гузар з тодішнім ректором ЛБА Борисом Гудзяком. Заходив до нього і  вл. Ігор Возьняк, вітаючи з 90-літтям. Часто відвідувала його і працівниця Інституту Історії Церкви УКУ Ірина Коломиєць. А пані Ліда Купчик записала розповідь отця Василя про пережите на аудіокасети. Ця розповідь зберігається в архіві Інституту Історії Церкви УКУ і є зразком життя священника, котрий посвятив себе служінню Богові і людям.

Відійшов отець Василь Притула тихо, не причинивши зайвого клопоту рідним. Такий молитовний, такий  вирозумілий до чужих проблем і болів. Один із кагорти священиків висвячених в часи підпілля, котрі все частіше відходять від земної суєти в місце де нема ні болізни, ні печалі, а життя безконечне.

Вічна йому пам’ять!

 

Ірина Коломиєць

Інститут Історії Церкви УКУ